Розділ без назви (2)

Господар тим часом підходить до стіни праворуч від вікна. Аж під стелю стелажі з книгами: товсті фоліанти в дорогих шкіряних палітурках, із золотим та срібним тисненням на корінцях. Назви майже всі латиницею. Не питайте, звідки знаю. Був у мене хлопець, майбутній хірург, а в медичних вишах досі цю мертву мову вивчають. Пам’ять маю чудову, і коли він уголос завчав щось на кшталт Aurea mediocrĭtas (золота середина), то моя пам’ять теж це вловлювала і запам’ятовувала. Більше того, мені вдавалося набагато швидше, аніж йому, зафіксувати в пам’яті й слова, і словосполучення, і навіть цілі речення. Якщо мій колишній і залишив по собі щось добре, то це — ази латиниці. Невже Валерій Едуардович викрав мене для того, щоб похизуватися колекцією старовинних видань — Горацій, Теренцій, Платон, Сократ, Аристотель, Ювенал? Але ж я не спеціаліст у царині книгознавства чи книголюбства! Щось тут не так.

І справді не так. Він тисне на томик Овідія — і книжкова шафа виявляється ще й дверима, за якими заховано ще одну кімнату.

— Прошу, Адо! Це і є моя колекція, єдина і неповторна. Такого жоден колекціонер світу не те що дозволити, а й уявити собі не може. Сподіваюся, ти належно її оціниш. Я ж знаю, що ти знаєш.

І він підморгує мені. Невдоволено хмикаю. Цікаво, що він таке знає, про що я типу знаю? Валерій Едуардович простягає перед собою руку, запрошуючи мене першою увійти до напівтемної кімнати. Усередині щось блідо посвічується, мигає. Однак цього недостатньо, аби бодай щось там розгледіти. Зрештою, і часу в мене на це нема. Не вічно ж мені стовбичити на порозі. А, гірше вже не буде. І тільки-но моя нога торкається підлоги сусідньої кімнати, як умикається світло. І я вражено завмираю на місці. Бо те, що я тут бачу, не просто віднімає мову — воно майже відбирає розум.

— То як колекція, Адочко, люба? Справляє враження?

Враження? Мамо рідна! І він ще питає. Я торопію і гублюся настільки, що не в силі вимовити й слова. У мене підгинаються коліна, до горлянки підкочує клубок млості. І водночас, хай і соромно в цьому зізнатися, я зачарована видовиськом. Я майже силою запихаю досередини вигук здивування, змішаний із захопленням.

Відводжу очі від видива, хай це і розцінять як слабкість. Але тільки на мить. Бо це понад мою силу — не дивитися. Знову втуплююся в «колекцію». Одна стіна кімнати від стелі до підлоги заставлена скляними контейнерами. А світло, яке я бачила в темряві, зовсім не підсвітка — то світяться самі «експонати». Такі собі різнокольорові маленькі смерчики, що безперервно рухаються у тісних прозорих клітках. Але варто було мені примружити очі…

І…

Я не скрикую. Тобто не дуже певна цього, та хоч сподіваюся, що не зробила нікому аж такої приємності. Ніякі то не смерчі. Чого та кого тут тільки немає!

Квіти.

Он одна велика найтепліших кольорів дуже схожа на орхідею фаленопсіс. Правда, я не люблю орхідей, бо знаю, що, попри свою красу, вони — звичайнісінькі паразити, ладні висмоктати всі соки з тропічних дерев. Може, я трохи перебільшую, бо науковці лагідно називають такий спосіб життя орхідей у тропічному лісі епіфітним. Начебто насправді орхідеї не забирають у рослин-носіїв ні води, ні поживних речовин, а отримують їх за допомогою особливо сформованих коренів із вологого тропічного повітря, а також із тонкого рослинного шару ґрунту, який накопичується на гілках і корі дерев. Тоді так званим епіфітним способом життя можна виправдати і те, як живуть деякі людські й не зовсім особини. Та все одно від таких роздумів квітка не стає гіршою і вражає красою.

Поруч, у сусідньому контейнері, — фіалка, яка збентежено розтуляє блакитно-жовті пелюстки. Мені здається, що я навіть можу вловити її тонкий аромат.

Троянда. Ну, тут і пояснень не треба. Справжнісінька тобі королева. Полум’яна красуня.

Пташка.

Гарненька, з акуратно розфарбованими різнокольоровими пір’їнками. Завмерла, схиливши голівку, дивиться наче просто на мене. Але якось байдуже, мовби давно вже не сподівається на допомогу. Здається, одне крило підбите? Чи то вона так втомилася в темниці, що аж волочить його?

Змійка.

Ніколи не боялася змій. Для декого це переконливе свідчення моєї ненормальності. Як на мене, значно більше варто боятися двоногих. Змії хоч сичать, попереджаючи перед тим, як вкусити. І ніколи не нападають просто так. Вони бороняться. А в тому, як стрімко і водночас плавно перелискує жива смужка, є відголосок давньої магії. От тільки… Певно, мене підводить зір, бо бути такого не може. Мені видається, що над зміїною спиною іскрами спалахують прозорі сяючі крильця. І раптово зникають…

Відводжу погляд. Украй неохоче, ледь не через силу. На думку спадають середньовічні жахи про отрути, які діють через необережний доторк. Здається, мені трапилося щось подібне, якщо не гірше. Я от-от отруюся чужим поглядом.

Йому цікаво спостерігати за моєю реакцією, бо впевнений: я зрозуміла, що це за експонати.

— Ти їх візуалізуєш? Цікаво! Візуалізація, Адо, — найпримітивніша техніка, звичайно. Але опанувати її самотужки — уже свідчення неабиякого хисту та… — Він затинається. Перехвалювати мене аж ніяк не входить у його плани. — То як, дівчино, вражає тебе моя колекція? І, скажи, ти хоч у когось щось схоже бачила? Могла уявити, що таке можливо?