Розділ без назви (2)

Не надто люба донька рідної матері. Зате улюблена та єдина онука своєї бабусі Ядвіги, татової мами. Мені надовго вистачило тої любові. Я купалася у ній, наче в променях сонця. Мама сплавила мене до бабусі так рано, що все свідоме дитяче життя я провела в селі. Звичайно, мама мене час від часу навідувала. Настільки часто чи настільки рідко (як кому подобається), щоб дитина все ж не забувала: у неї є рідна матінка, котра про неї дбає. Мама привозила і гостинці, і гарний одяг, і красиві іграшки, і навіть книги. Тож матеріальної скрути ми з бабусею ніколи не відчували. Зрештою, і не матеріальної теж. Гріх було жалітися на долю. Адже бабуня зуміла дати стільки любові й тепла, що деякі мої однолітки щиро заздрили мені. Навіть рідні батьки їх так не любили. Чого мені не вистачало — то чоловічої, тобто батьківської, опіки. Але я з цим змирилася.

І ось мама вийшла заміж удруге. І я навіть спочатку вірила, що її теперішній чоловік зуміє стати для мене справжнім татком. Що вони тільки для цього не робили: і на каруселі мене катали, і в цирк водили, і морем зваблювали, і солодощами, і яскравими іграшками принаджували. Але… Я так і не змогла примусити себе називати дебелого рудого чолов’ягу з ластовинням на все лице та з сірими маленькими, глибоко посадженими очима татком. Слово «тато» застрягало мені в горлі, язик дерев’янів, на очах з’являлися сльози. Урешті, вітчим не витримав і сказав мамі: «Не треба силувати малу, Людо. Я ж їй не батько, і всі про це знають. Хай зве дядя Вася. Може, згодом, коли Ада звикне». Адка не звикла. А потім… Потім з’явився менший братик Ромко, і мама остаточно заспокоїлася. Мені тоді виповнилося дванадцять. У село до нас вони навідувалися дуже рідко. Я від цього не страждала, зрештою, як і вони. Із вітчимом друзями ми так і не стали, щоправда, ворогами теж не були.

І все в мене було гаразд, поки жила бабуся. Проблеми почалися після її смерті.

Одного разу мама змусила мене приїхати до них аж на три дні. Брату Роману виповнювалося три рочки. З’їжджалася на святкування вся рідня. Мали бути батьки дяді Васі, його брати й сестра з родинами та хресні з сім’ями. Тож моя присутність була просто необхідною. Мама не могла мене так довго від рідних чоловіка ховати, прикриваючись побрехеньками. Бо час від часу її запитували: «А де ваша старшенька?» І вона вдавано заклопотано відповідала: «Допомагає в селі старій немічній бабусі, матінці першого чоловіка». Тож я мусила приїхати заздалегідь, щоб отримати інструкції від мами, як поводитися з тими чи іншими родичами, що можна казати, а коли краще змовчати. Бабуся неохоче мене пускала до мами в місто. Напевне, відчувала щось. Бо якраз перед самим моїм від’їздом завела дивну розмову. Мама часто називала бабусю пришелепуватою Явдошкою, хоча бабуню звали Ядвігою. Тоді я геть нічого не розуміла. Звідки така ненависть? Адже стара з пелюшок опікується твоєю донькою і з повагою ставиться до тебе. Тепер я знаю причину. Мама сердилася на стару через сина, який лишив її саму, вагітну, нещасну, заради примарних пригод та інших жінок.

А тоді? Тоді я була на боці бабусі. Та, коли бабуся в той останній, як потім з’ясується, її вечір заговорила зі мною, мені здалося, що мама в чомусь таки має рацію. Бабуся, затинаючись, почала розповідати оту саму легенду про сірих янголів, яку я щойно переповіла Валерію Едуардовичу, і про те, що мій батько теж сірий янгол. Але його вбили темні янголи через якусь там помсту, і він таки мертвий. Тобто версії про попадання під машину та про грабіжників скасовувалися. А потім бабуся почала виплітати дещо зовсім несусвітнє. Що я, Аделаїда, донька сірого янгола, теж янгол. Хоча таке трапляється доволі рідко. Від змішування людської та янгольської крові зазвичай народжуються лише люди. От, наприклад, із нею батькам не пощастило. Хоч і мама, і тато — янголи. А вона народилася звичайною, без благодаті Божої тобто. Коли тобі в неповних шістнадцять говорять подібне, ти баранієш і, звісно, не віриш жодному слову. Та я не стала перечити бабуні. Останнім часом вона ходила сама не своя, часто забувала елементарні речі. То картоплю на плиті не вимкне, аж каструля підгорить, то млинці спалить, то забуде перезути хатні капці на зимові черевики, йдучи на вулицю. Про дні тижня я вже мовчу. Що поробиш, старість не радість. Такий прикрий висновок зробила я для себе. Мамі не поспішала про це розповідати. Не хотілося перебиратися до них у місто, в двокімнатну квартиру. До брата Ромка, який мене не дуже знає, і до дяді Васі, який мені ніхто. Зрештою, і до рідної матері теж. Для якої я теж була ніхто. Просто щодо мене у неї є обов’язки, і, як правдива християнка, вона мусить їх виконувати.

А бабуся вела своєї. Казала, що моя інакшість — то не просто так. Моя інакшість — це від мого небесного походження. Коли вам кажуть такі речі, навіть ваші найрідніші, хіба ви повірите? Так, свою інакшість я відчувала завжди, скільки себе пам’ятаю. Тепер я розумію: мені це звикання до інакшості так легко минулося, бо поруч була бабуся, яка мала досвід виховання янгола, і вона мені зуміла розповісти, як поводитися з однолітками, сусідами, з нормальними людьми, навчила приховувати свою інакшість. Навчила розрізняти людей і нелюдей, тільки вона називала їх по-іншому: ті, що мають особливості. А їх було навіть у нашому селі багатенько, і жоден так і не здогадався, що я вмію на них правильно дивитися, бачачи, мов на рентгені, їхні душі — або прекрасні, як найчарівніші квіти, або покручені, знищені, звироднілі. Найважче було навчитися не зазирати в душі покручів, бо від побаченого можна зостатися заїкою. Та моя інакшість ніколи мене не лякала, а от слова про те, що я донька сірого янгола і теж сірий янгол, збентежили не на жарт. А ще бабуся сказала, що приходить її час піти. Але я не повинна хвилюватися, бо вона переконана: я змужніла настільки, що легко дам собі раду. Узяла з мене обіцянку і далі поводитися розумно і з людьми, і з «тими хижими істотами» (чи не вперше вона тих, хто має певні особливості, так назвала). І, коли мене проситимуть про допомогу, думати серцем і чинити так, як підкаже душа. Янголи також мають душу? Це питання крутилося у мене на язиці. Та я не спитала. Я спитала про це сьогодні у Валерія Едуардовича. А тоді… Я пожаліла бабусю, стару немічну жінку, яка вже остаточно стратила розум. Що мені лишалося? Просто пообіцяти їй завжди залишатися собою. Вона побажала мені щастя та постаратися у великому місті знайти своїх. «Бо дорослішання легше перебути поруч із тими, хто такий самий, як ти». Я, погоджуючись, мовчки кивала на кожне слово бабусі. А наостанок вона мені подарувала медальйон. Старий і дуже гарний. Я його раніше ніколи не бачила. Ні на шиї в бабусі, ні серед її прикрас, що неприховано лежали в старій шкатулці з червоного дерева. Мені дозволялося ними бавитися і носити їх. Бабуся сказала, що цей медальйон — то сімейна реліквія. Він передається по жіночій лінії. І тепер настає моя черга володіти ним. Так. Тоді вона зі мною прощалася, а я знову списувала це на її старечу забудькуватість і химерність.

А через день, якраз у день народження Романа, коли з’їжджалися гості, зателефонувала бабусина сусідка і повідомила, що Ядвіга померла сьогодні уві сні. Сусідка вранці принесла бабусі свіжого, ще парного молочка, як то робить уже пя’тнадцять літ, та стала стукати у двері. Ядвіга не відповідала. Сусідка тоді давай обходити хатку та гримати в усі вікна. Тихо. Зрозуміла відразу: щось трапилося. Гукнула чоловіка. Той вліз до хати через незамкнену кватирку на кухні. Ядвіга померла уві сні від серцевого нападу — то констатували лікарі після розтину. Бо, звісно, викликали і «швидку», і міліцію. Адже всяке бува, мо’, то насильницька смерть? Та все виявилося дуже природним. Тож тіло Ядвіги слід забирати з моргу в райцентрі, там воно лежить і чекає на рідних. Ніколи не пробачу мамі, що вона мені і про смерть бабусі, і про дзвінок сусідки розповіла аж наступного дня. Вона, бачте, не хотіла сину Ромі та родині мужа Васі псувати свято. А життя доньки вона таки зіпсувала.

Боже, як я ревіла, коли побачила маленьке сухеньке тіло моєї бабусі в дерев’яній домовині. Вона лежала, зодягнута в чорну сукню, така спокійна й умиротворена. Я притулилася щокою до її скам’янілої холодної щоки. Мені все здавалося, що вона просто спить і от-от прокинеться. І все буде, як завжди: ніжні зеленаві очі, добрий усміх на устах і багато-багато тепла, яке випромінює її душа. Та хто-хто, а я добре знала: душі бабусиної уже тут нема. Посудина для душі, тобто тіло, яке ще вчора було моєю бабусею, і справді мертва. Та вбив бабусю не серцевий напад. Це я теж зуміла побачити. Зараз, як ніколи, я розумію, що до чого. Дивлячись в очі Валерію Едуардовичу, легко уявити, що серед сірих багато маніяків, і якщо хтось із батькових ворогів надумав відігратися за свої образи, то він вибрав собі найлегшу здобич, але найважчу втрату для сина. Я не знаю, чи приходив батько на похорон. Тепер, коли мені стало відомо, що він живий, це цілком імовірно. На похорон збіглося чи не всеньке село. Бабусю односельці любили. Тож у рясній юрбі доволі легко загубитися. Мені ж тоді було не до роззирань.

Після похорону мене до себе покликала сусідка. Сказала, що місяць тому Ядвіга прийшла до неї пізно ввечері, серйозна та заклопотана. Поскаржилася на здоров’я. Сусідка порадила звернутися до лікаря, бо в таких літах просто необхідно про тіло не забувати. Бабуся сказала, що неодмінно звернеться, а зараз вона просить Катерину, то сусідку так звати, потримати у себе дещо. І, якщо з нею — не приведи Господи, звісно, — щось страшне трапиться, передати пакунок онучці. «Та що може бути страшніше за смерть?» — риторично запитала мене пані Катерина та рвучко обняла. А тоді тицьнула мені до рук чималий пакунок, поцілувала та гаряче зашепотіла на вухо: «Тримайся, дитино! Бог добрий!»

Бог добрий? Можливо… Але тоді я так не вважала, бо… Я залишилася сама. І тільки медальйон на шиї, який я майже ніколи не знімаю і дуже ретельно ховаю від допитливих очей під високі комірці блуз, кофтинок та джемперів, завжди при мені. Частинка бабусі, частинка жінок із татової родини.

Я перебралася жити до мами у велике місто. І відразу ж зрозуміла, що воно таке — жити в нелюбові. Мати постійно нарікала, що дуже витратилася — і на похорон, і на поминки. Але вона мусила, бо покійниця — то її християнський обов’язок, і вона мусила через це пройти. Це тривало не один вечір, оте мамине схлипування та ремствування. І я одного разу не витримала. Моя мудра бабуся Ядвіга усе передбачила. У тому пакунку, який передала мені тітка Катерина, було дещо і для моєї мами. Я мовчки підійшла до неї посеред її багатослівного монологу про самаритянське ставлення до ближнього і кинула в руки пухкенький конвертик. Мати від несподіванки вмовкла, почала його відкривати, паралельно обдумуючи реакцію на мій такий нешанобливий випад у її бік. Та від побаченого в конверті їй відібрало мову. Там лежали гроші, грубі гроші. До них прикладалася записка. Чорним по білому було написано:

«Дорога Людо! Дякую тобі, що не відмовилася від мене, що дозволила опікуватися Аделаїдою. Дякую за все-все, що ти для мене зробила. Пробач мені, якщо чимсь образила чи принизила тебе. Пробач мені за сина. Пробач мені та пробач йому. Постарайся поруч з Василем стати щасливою. І, будь ласка, спробуй полюбити свою доньку. Принаймні не ображай її. Навіть янголи потребують любові.

Цих грошей має вистачити на багато що. Це і компенсація витрат на мій похорон, і на навчання Аделаїди, і на те, щоб поставити дитину на ноги».

Так, я грішна, бо не втрималася і прочитала того листа, адресованого мамі. Попри внутрішнє застереження, що чужі листи читати не годиться. Найгірше було від слів «спробуй полюбити свою доньку». Виходить, мене тепер ніхто не любив.

Мама після цього вечора дала мені спокій. Правда, вистачило її ненадовго. Мене, зрештою, теж. Бо через місяць я пішла з дому назавжди.

Струшую з себе родинні спогади, які неочікувано навалилися на мене. Згадую десятки почутих схожих чужих історій. Однокласниці, одногрупники, приятелі, випадкові супутники в електричках та потягах, співробітники — всі старалися виговоритися, позбутися зайвого болю чи просто полегшити його. Кожна історія — то чиєсь пережите життя, вона обов’язково відкладеться десь на денці душі, часто припадаючи пилом у закапелку пам’яті. Та вона нікуди не зникає і найпотрібнішої чи, навпаки, найнепотрібнішої миті виходить нагору. Он, Інна переконана, що я живлюся тими історіями, набираюся сил після таких сповідей. Дурниці. Мені це не потрібно. Хай я самовпевнена шмаркачка. Але у мене достатньо власних сил. І я ніколи не грабуватиму тих, хто прохає навіть не крихту хліба, а лишень дрібку уваги. Ви б здивувалися, дізнавшись, на що ладні звичайні люди заради того, аби їх вислухали…

Переконання, що світ схожий на головоломку, яку бачила у дитинстві, — там у більші візерунчасті кульки були вкладені менші, — приходить із часом. Як і щире обурення: чому інші не бачать цього? Дуже раділа, коли вперше довідалася, що потойбічних істот, яких мене навчила розпізнавати бабуся, бачу не тільки я і що всі вони мають свої назви: вампіри, перевертні, домовики, літавиці… І насправді вони зовсім не схожі на тих дивних подоб, своїх двійників із голлівудських стрічок. Із деким із них я навіть товаришую тепер. Здебільшого вони мене вважають «своєю», бо не вміють зазирати в душу, а можуть тільки відчувати. Тож я для них — новенька, якою можна опікуватися, навчати чи зневажати, — і таке трапляється, — але аж ніяк не їсти. Свій свого не їсть — закон істот.

Так, я жодного разу не втрапила до пастки. Завжди «своя», ну, може, трохи дивакувата. За це не вбивають. Принаймні ті, кого заведено кликати нечистю. Там своїх зазвичай бережуть.

Дещо незрозуміле й дивне я бачила на власні очі. Дещо навіть намагалася спробувати. Та ці мої «спроби» нагадували потуги малолітньої ідіотки, котра на вечірці дозволила себе переконати: від одного разу звикання не виникає. Авжеж, ніхто і гадки не має робити з неї наркоманку, але в житті треба спробувати все. Таки правда, пробувала я й капості чинити, хоч і дрібні. Та вчасно зупинилася. Не моє це. Жодного задоволення, навпаки — муки сумління.

Усе ж, я не одна з «них»…