Розділ без назви (2)

Зрештою, я ж не беру силою чи оманою і не вициганюю. Природа дуже багата, сама щедро ділиться з тими, хто ладен брати. Навіть радіє з цього. Бо що більше віддаєш, то більше отримуєш натомість. Тож я ніколи не скаржусь ні на спеку, ні на холод, ні на сльоту. І дякую, як умію і можу. До чого тут об’їдки?

На мою відповідь і не чекають.

— І все ж, Адо, чому «Темний янгол»? Зізнайся, ну?

Знов за рибу гроші. От же ж причепився! Цікаво, що він хоче від мене почути? А от візьму і скажу правду! Хе, і буде тоді велике розчарування! «І як воно позначиться на тобі?» — шепоче обережність. Тут наша душевна розмова враз обривається. Буденно, звісно. Стуком у двері. Судячи з виразу обличчя Господаря, він не чекав такого зухвальства.

На порозі Антон. Зблідлий, готовий до неприємностей. Не витрачаючи часу на вибачення й інші формальності, випалює:

— «Темного янгола» підпалили. Здається, клубу гаплик. Остаточний кінець тобто.

Його погляд зустрічається з очима Валерія Едуардовича, й чоловіки одночасно повертаються до мене. Чи то не занадто — дозволяти звичайному охоронцю таке майже панібратство? Та зараз не до цього, бо на мене націлені два запитальні погляди.

— Ти щось про це знаєш?

— Ні.

Лаконічність буває переконливішою, аніж довгі безглузді тиради. Зараз не час на довгі монологи про те, що я далеченько від клубу. При мені він точно не палахкотів.

І раптом мені робиться дуже шкода його. Ні, не клубу, звісно! Янгола з вивіски. Того, що кутався у свої крила, ховаючись чи то від поглядів настирливих відвідувачів, чи й від усього світу. Уявляю, як полум’я добирається до нього, опалює крила…

Хочеться вірити, що полум’я справді очищує, що біль лікується болем… І крила відростуть заново. Уже білі.

Користі від таких думок… Хоча мені стає-таки трохи легше.

Коли пролунала звістка про знищення «Темного янгола», здалося, що мене знову відправлять до «в’язниці» на кілька годин, поки з’ясують, хто ж ті самогубці-підпалювачі. Щоб відмовитися від цієї думки, Господарю знадобилося півхвилини.

Судячи з реакції служника — незвично довгий проміжок часу. Антон навіть щось запідозрив, пильно вдивляючись у мене й незадоволено хмурячись.

Урешті роздуми його хазяїна закінчилися логічним висновком: кілька годин значення не мають. Тож на згарище відрядили Антона. Він мусить дізнатися подробиці, а заодно переговорити «з ким треба», аби міліція не плуталася під ногами, заважаючи вишукувати зловмисників і карати їх аж ніяк не за «надто гуманними людськими законами». Також чоловіку наказали організувати прибирання приватного будинку Господаря від зайвого. Це змусило мене нашорошитися. Найгірші підозри підтвердив швидкий погляд Антона у мій бік.

От тоді тривожно стислося серце: чи не належимо часом ми з Іркою до того «зайвого»? Валерій Едуардович заперечно повів головою. Це неабияк здивувало Антона. Але він промовчав і тільки ствердно кивнув. Мовляв, усе зрозумів, виконую.

Антон виходить із кімнати, і ми знову з Валерієм Едуардовичем наодинці.

— Адо, я хочу тобі дещо показати. Дещо справді грандіозне та важливе для мене. І сподіваюся, що ти, як одна з небагатьох чистих сірих янголів, належним чином оціниш мою колекцію.

Я ледве стримуюся від подиву. Ким мене тільки не називали… Он Інка й досі з підозрою ставиться до мого хобі збирати чужі історії та часто вляпуватися в них. Однак чистим янголом мене досі ніколи ніхто не називав. Хіба що бабуся Ядвіга. Але це від великої любові.