Розділ без назви (2)

Яка вседозволеність? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цікаво, він хоч трохи вірить у те, що я йому щойно наплела?

— Історію пишуть переможці, Адо.

— А переможені?

— Переможені, на жаль, заклопотані геть іншим. Виживанням та помстою. — Це ж треба вміти — банальності, які він зараз виголошує, наповнювати такою переконливістю.

Валерій Едуардович знову всідається в крісло, закидає ногу на ногу і веде лекцію далі.

— Коли йде битва між двома рівними суперниками, хто виграє, як думаєш? — Це риторичне запитання, бо чоловік говорить далі: — Знаєш, Адо, то сірі повинні мати претензії до темних, а не навпаки. Ми ж на них ставили. Темні самі винуваті, що продули битву. Не можна бути аж таким самовпевненим, коли маєш справу з надто правильними. Тобі здається, що ти знаєш про нього все. Адже правильний має діяти строго за правилами. Однак… Не так сталося, як гадалося. Бувають винятки. На те вона і війна. Темні самовдоволено та самовпевнено кинулися в бій. Світлі заманили темних у пастку. І темні програли. А потім у всьому звинуватили сірих. Звісно, сірі перетворилися на вигнанців. Чужі для світлих, чужі для темних, викинуті небесами на землю. Але до честі сірих слід сказати: вони зуміли-таки зберегти янгольську міць. Насправді не так це легко: втримуватися від спокус, не асимілюватися з людьми. Звичайно, знайшлися й слабодухі, які вимолили прощення у світлих учинками, прислужництвом, доносами. Хоча, як на мене, цілковитого прощення не існує… Дехто з сірих пристав до темних. Тут і прощення просити не треба, і якісь вчинки робити. Падіння — найпростіший шлях до самознищення. Уже не кажу про тих, хто взагалі скотився до дрібної нечисті. Замкнувся на служінні чомусь чи комусь одному, часто не зовсім живому, — лісу, дереву, водоймі. Ото ти про них згадувала — домовики, водяники і так далі. А дехто… Надто втомився від ролі вигнанця. Настільки, що пішов назавжди, та й по всьому.

— Це самовбивці? — Мені стає цікаво, і я, вже не соромлячись, запитую.

Валерій Едуардович поблажливо посміхається. На запитання він не відповідає, веде своє:

— Гірку картину я намалював, Адо? Невже виродження сірих неминуче? Очевидно, так. Бо й нащадків щоразу менше народжується. І віра у всемогутність янголів, для якої вороги — ніщо, перетворюється на міф.

Він знову похмурніє. Підтримувати розмову з таким типом нелегко.

— Валерію Едуардовичу, у мене нещодавно намагалися купити душу, — вперто перевожу розмову на інше і промовляю це навіть з образою в голосі.

Він ошелешено витріщається.

— Ну і що? Не купили ж. Чим тут перейматися? — Таким тоном заспокоюють дівчаток із гарних родин, коли ті вперше проти волі старших пхаються на круту дискотеку, а пізніше, отямившись від шоку, скаржаться, що отримали там непристойну пропозицію.

— Валерію Едуардовичу, все це, звісно, цікаво — і про янголів, і про їхній поділ на касти, але… — Роблю паузу і вкладаю у свій голос усю серйозність, на яку я здатна. Важливо, щоб він не подумав, наче я кепкую над ним. — Але ж хіба у справжніх янголів може бути душа? У будь-кого з них? Це ж лишень людина створена на подобу Божу… А янголи? Вони мають іншу місію: оберігати, стерегти, застерігати, тримати світовий порядок, чи не так?

— Не так. ЯНГОЛИ МАЮТЬ ДУШІ! От хто ти така насправді? Наперед знаю, що зараз бовкнеш: звичайна собі людина!

Я знизую плечима.

— Ну…

Мій словниковий запас поки вичерпаний.

— Ага. От тобі й ну, Адо! Було б усе так просто, не було б так цікаво. Як ти гадаєш, дівчино, чому ти тут? Хто ти така насправді, Адо?

Хто я? Хто така Ада-Адка-Адуся? Аделаїда, зрештою, якщо вірити документам.