Розділ без назви (2)

— Повтори! — Щось у моєму тоні викликає недовіру?

— Я повинна підійти до Ірини… — Губи ворушаться самі собою. У кожному слові присмак власної крові.

Роблю перший крок до тремтячої жертви. Іду до Ірини.

Ірини чи Ірени? Щось тут не те: «Іра — то для „своїх“», — відлунює в скронях. Я для тебе, дівчинко, точно «не своя». А для кого тоді своя? Хто я? Це питання виводить мене з трансу.

Спотикаюся об килимове покриття. Про таке кажуть «перечепитися на рівному місці».

— Адо, Адко. — Мені доводилося чути благання, але не такі. — Ти ж не потвора. Ти хороша!

Ада хороша? Ада? Цікаво, сірого янгола можуть звати Адою? Чи «Аделаїда» пасує більше? Яка тут, під три чорти, Аделаїда?! Худе розпатлане дівча в розпанаханій кофтині. Ада-Адка-Адуся — та й по-всьому. Аделаїдою мене називала тільки бабуся і ще оцей збочений засранець. Ірині очі широко розплющені, я ще раз вдивляюся в них, бачачи там свій силует. І я згадую, як кілька годин тому вже отак дивилася в очі Ірини і бачила там себе. Господи! А це шанс! Один із мільйонів! І підказала мені рішення Ірка, навіть не здогадуючись про це.

— Дякую, Іро! — Це на одному подиху, але щиро.

Різко обертаюся. Нема чого стояти до ворога спиною.

У його очах — здивування і навіть захоплення. Певно, не через мій супротив. Хто я така? Комашка на тілі великого дракона. Він просто вважає мене хороброю божевільною. Ну що, Валерію Едуардовичу, ваше навіювання не подіяло? Не подіяло. І юний божевільний янгол не збирається здаватися без бою. Дурнувато всміхаюся сама собі розтерзаними губами.

Як там сказав Валерій Едуардович про переможців? «Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога». Може, й правда. Та я знаю ще один вислів, який мені видається більш точним. Приречені —це ті, кого загнали у глухий кут, звідки нема відступу, і в кого не залишилося вибору — померти або вижити за будь-яку ціну.

6. Хоч як дивно, ще досі день

— Ні-ні, Адо! Переможці — це ті, хто вижив… — говорю я поки пошепки, підбадьорюючи себе. Тьху ти. Звестися на рівні поки несила. Стою на колінах.

Та зараз це значення не має. Навіть якби надривала горлянку, супротивник мене не почув би. Про всяк випадок схиляюся над нерухомим тілом Едуардовича, втуплююся в його розплющені порожні очі, киваю своїм думкам. Не певна, що хотіла саме цього. Але інші варіанти були ще гірші.

— Ти… тобто ми його вбили, так? — машинально відзначаю оте дурне Ірчине «ми». Множина тут нібито ні до чого.

Ірина не зомліла, це вже добре. Хоча колір її обличчя захвату не викликає.

— Ні, Іро. Не вбили. Він житиме. От зараз його знайдуть, викличуть найкращих лікарів або завезуть у найдорожчу клініку і почнуть вичухувати, — зітхаю із щирим жалем. — Так що житиме, падло, довго, але не певна, що щасливо. Комфортабельна лікарняна палата, ввічливий персонал, якісна і, звісно, здорова їжа та всі необхідні пігулки… Однак навіть із серйозними грошима це таки перебування душі в майже повністю паралізованому тілі.

Замовкаю, відчувши, що останні слова звучать аж надміру цинічно. Та, погодьтеся, у мене є привід для злості.

— Іро, може, його добити, щоб уже напевне? — уточнюю без особливої надії.

Повільно підіймаюся, ледь заточившись. Розставляю ширше ноги, щоб устояти. Особливої радості від перемоги не відчуваю. Та й узагалі, завжди думала, що в таких випадках емоції мали б вирувати геть інші. Щось на кшталт ейфорії.