Розділ без назви (2)

От візьму і скажу, що мені дуже добре! Чого питати очевидне?

Але навіщо Господарю так підставлятися? Навіщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я…

Я?

Навіщо так уперто чіплятися до людей, які душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з різних причин. Тьху. І навіщо ламати дівчат силою? Ну, отримав відкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душі — сила-силенна. І полювати не треба, самі в чергу вишиковуються.

Іще якого чорта Ірці пам’ять не підчистив і вона усе пам’ятає?!

Гаразд. Нехай красуня Ірен — то примха багатого чувачка, так? Можливо. А від мене що йому тре’?

— І все ж, Іро, чому ти відмовилася від пропозиції? Я думаю, цього разу тобі за душу пропонували набагато більше, аніж «щастя»: шалені гроші, золоті гори, казкову розкіш і теде, — говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер.

— А відмовилася, і то без роздумів. Бо… Удруге такі пропозиції просто так не роблять. От і подумалося: значить, у звичайній мені, доньці алкашки, нещасній, побитій життям дівці, є щось справді вартісне. Щось таке, чого немає в інших. Те, що навіть найбагатші не гідні мати, але прагнуть усім серцем. І я твердо пообіцяла собі, що нізащо вони від мене оте цінне не отримають. І знову до церкви сходила, і помолилася, і зрозуміла: все чиню правильно. Ну, як іще можна пояснити тобі очевидне?

Я киваю, гірко посміхаючись:

— Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!

Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?

— А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.

— Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очі шматою брудною замість носовичка втирає, мовляв, бідолашки, уті-путі. Ну, я й ляпнула їй, на понт тоді брала, мовляв, сьогодні була в компанії, що танцівниць до Туреччини вербує. Збираюся їхати теж. Думаєш, на неї подіяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навіть не скривилася. І так мені гидко стало, що захотілося крізь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фірму, що дівчат за кордон набирає, уявляєш! Пройшла співбесіду. Матері зателефонувала, повідомила, коли потяг, куди їду і з ким. Нас через Київ збиралися везти… Мати так на вокзал і не прийшла, хоч і обіцяла наче. Мишко прийшов і так палко відмовляв мене, навіть благав не їхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не від себе я втікаю і не від нього. А від бездушної матері та від ловців душ… Снайперів, блін, сраних…

Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що є більш швидкі та й приємні, врешті, способи самогубства залишаю при собі.

— Сіла у потяг, перон почав віддалятися. Туду-тудух, туду-тудух — і раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозуміла: від себе все одно не втечеш. Тоді який сенс бігати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене і в Туреччині знайдуть. От я на ходу з потяга і зітрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розігнався. Добре, що лише брудною спідницею та порваними колготами відбулася. Знаєш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотіла попрощатися з деким. Та й з тобою хотіла поговорити. Чесно! Мені завжди здавалося, Адко, що ти знаєш значно більше, ніж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як ні й я помиляюся, то принаймні тебе попереджу про небезпеку.

— Дякую, — зітхаю тяжко, але без жодної іронії. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. — От тільки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звісно, в тебе немає? Ще один головний біль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маєш де? У знайомої одна ніч — не рахується.

— Адо. — Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? — Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження — наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра:

Я ненавиджу вас,

Ненавиджу, люди,