Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

В очах її промайнуло щось таке, що я раптом зрозумів: вона недалека від того, щоб спустити курок. Мляво й апатично.

Я взяв не ту лінію поведінки. Не стрічав я раніше вовчиць, от біда. Але викручуватися раптом перехотілося.

— Якщо чесно, то це я в нього в заручниках, пані Агнешко. І не можу зрозуміти: плакати мені від цього чи сміятися.

Вона промовчала, задкуючи до кухні й не опускаючи карабіна.

Я схрестив руки на грудях. Ось вона дійшла до середини кухні і почала розвертатися до плити. Але, видно, уловила щось недобре у звичній обстановці, моргнула й поволі обвела поглядом приміщення. Під плитою горіло полум’я, діжки були поскладані в куті, пательні розвішані на цвяхах, тарелі і полумиски сушилися перевернуті на рушничку…

Кухня як кухня, нічого особливого.

«Якраз час забиратися з лінії вогню, — попередили мене зсередини. — Іншого разу може не трапитися…»

Я цитьнув на мого переляканого звіра і залишився стояти на місці. Я мусив це бачити.

— Що… що це все означає?!

— Я провів невеличку ревізію, — охоче пояснив їй. — Що згодилося для зупи — пішло в зупу, усе решту я поховав, щоб більше місця було.

Вона важко осіла на табурет біля рукомийника. Карабін — і той принишк. Але ненадовго.

— Навіщо? — спитала і навела на мене зброю. — Хто вас просив?!

Ніхто. Просто коли я завершив справи з пораненим і мимохіть заглянув до кухні, то одразу засукав рукави.

«Усе має мені блищати!» — зазвичай говорив вуйко Фонсьо, коли останніх відвідувачів уже виносили, а перші ще не встигли занести своєї ноги над порогом його кнайпи, і горе тому, хто розумів його слова в переносному сенсі. Фонсьо був помішаний на чистоті, і ми драїли кожен куточок кухні й зали до безтями. Тому коли моє досвідчене око відмітило як-будь заметену підлогу, бруд на плиті і пилюку на полицях, руки самі за багаторічною звичкою наповнили водою таз і намочили в ньому шмату.

Коли після нашого прибирання вуйко помічав плямочку десь на денці пательні чи на ручці чайника, то змушував заново перемивати все кухонне начиння. Для нас, хлопців, це було найгіршим покаранням.

Подивившись на тутешній посуд, я змінив таз і шмату й перемив також усе кухонне начиння. Зайнятися все одно не було чим…

Дивно, але, виявляється, якщо це робити без примусу і без супровідного реготу вільних колег, то нічого поганого в цьому занятті немає.

Весь час, що залишився, я присвятив зупі з білих грибів, що сушилися просто в мене над головою.

— Я перепрошую, пані Агнешко, але…

— Чи я вас просила? — тихо, з вимученою блідою смужкою замість губ спитала вона. Для неї, господині, це було найгіршою образою.