Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— А… ага… до ваших послуг, прошу пані…

Опам’ятався, конспіратор. Я спересердя потер рукою підборіддя. Поголитися, чи що, перед смертю?

— У вас помазка, випадково, немає?

— У чоловіка був… десь тут, — потяглася вона до дальньої полички. Рухи неквапливі, впевнені, але не безвольні, як на початку. Пильнує, але чимось її починає ця ситуація бавити?

Поки вони з Яном мило собі теревенили, попиваючи гербатку, я оглянув пораненого і виявив, що гарячка нікуди не ділася, але, як говорив цирульник, до якого ми зверталися після поножовщин та інших подібних дитячих пустощів: стан не погіршився, друзі мої, і це є єдиним позитивним моментом у його мерзенному характері. Ми реготали і розходилися, заспокоєні, а наступного дня наш товариш помирав. У більшості випадків. Я після однієї такої забави лише завдяки духу протиріччя не звернувся до нашого цирульника і цим, вважаю, зберіг собі життя. Їхній цех розігнали вже багато років тому, але чим ще міг займатися наш цирульник, окрім підпільного лікування? Правильно, підпільним убивством.

— А чим ваш чоловік займався, якщо не секрет? — поцікавився новоспечений Станіслав, до блиску поліруючи щойно вимиту власноруч миску. От що значить похідні умови: раніше лише «подайте» та «віднесіть» знав.

— Галантерейником був, магазин тримав на Галицькій площі…

Натерши пораненого розведеною з водою горіховою настоянкою і приклавши йому до чола примочки з бурякового соку, я став до вікна — високого, запорошеного, яке виходило на будинок Ремісничого товариства. Це був повернутий торцем до дороги міцний будинок, тинькований, на два поверхи, прикрашений лапідарним рустом, де часто робилися балі і забави для простого люду.

Я намилив собі підборіддя, звісно, краєм ока спостерігаючи за рештою.

Янек, звісно, сипав питаннячками. У кожного свої недоліки.

Раптом я вловив дещо цікаве.

— То ви, пані Агнешко, усі три кімнати здавали в оренду?

— Ми навіть постійних квартирантів мали, але після смерті…

— Перепрошую, а по скільки ви брали з них за добу? — уклинився я у їхню бесіду.

— По п’ять гульденів…

Я бачив у дзеркалі, як вона дещо здивувалася з мого запитання.

— Тепер беруть по шість. Кімнати одномісні?

Вона здивувалася ще більше.

— Дві — одно-, одна — двомісна…

— А чому припинили? Справа прибуткова, у місті у дні контрактів та ярмарків гостра нестача місць…