Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Уже краще.

— Зняв?

— Ось, але що…

— Фіксуй тут… ні, вище, зараза б тебе взяла… вище моїх рук, та-ак… туго стягуй… тугіше!

До краю заведені і закріплені за спиною руки тягнуть за собою плечі, котрі піднімають ключиці та притискають пошкоджену жилу до ребра. Це якщо вірити цирульнику, котрий усе життя тільки тим і займався, що пускав людям зайву кровицю. А з мене взагалі мріяв усю, до останньої краплі вицідити.

Але, на диво, прийом спрацював.

— Тепер сюртук.

Поспіхом схопивши його, я відітнув ножем від поли широку смугу і завмер. Янек мовчав, а я не посмів на нього поглянути. Тільки тепер і тут пан Губицький сконав остаточно й безповоротно, і ніхто інший, як я, добив його, майже мертвого, подерши на шматки останній спомин про спалене минуле.

Перев’язати рану було справою техніки. Я прихилив капітана до себе і почув знайомі звуки. Янек, учепившись за ринву, повертав місту все, що зосталося від обіду. У звичку це в нього ввійшло, чи як?

Я перевів погляд на пораненого: не лише півмундира, але й півлиця щедро вимазані тягучою речовиною, що звисала фляками і поширювала довкола ні з чим не зрівняний запах. Нехороший загалом вигляд.

На шиї слабо пульсувало. Хто сказав, що я втішився?

Закутавши півмертвого чоловіка в залишки сюртука, я потяг його за собою попід руки, але цьому він, здається, не зрадів зовсім. Бо за кілька кроків став важким, мов мішок з цеглою, і майже випав у мене з рук на бруківку.

Нагадала про себе підвернута нога. Жорстоко нагадала. Я спробував перекинути його через плече.

— Стривай… — прошепотів Янек, напівзігнувшись і похитуючись. — Я покличу на допомогу…

— Хто поспішить на допомогу о другій ночі? — із сумнівом спитав я.

З надією спитав я, бо будь-який рух міг доконати людину, що висіла в мене на плечі.

Поліціянта — поправив я себе, але й це не допомогло. Людина продовжувала лежати в мене на плечі і залишатися людиною. Вимазаною тією ж речовиною, що і мій ніж.

Ломлячись у найближчі двері, Янек заперечив. Любив мені перечити.

— Ти ж поспішив мені на допомогу, один проти трьох?

Рано чи пізно тебе обов’язково прикінчать, пане Губицький. За руде волосся, за дурнуваті питання, за негідника-батька!