Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Але є поняття, які не залежать від форми одягу й ступеня наповненості гаманця!

Та ти що? Коли б я не доїдав зупку, розсміявся би з цього! Тим часом Януш розійшовся не на жарт!

— Перед вами міг би зараз сидіти вельможа королівського родоводу в парчі і золоті, але серце його було б серцем боягуза й брехуна!

І я про це. Чесність та безстрашність, панове, за гроші не купуються. І викрасти їх у власника ніяк не виходить. Я знаю, я пробував.

— Я не маю на увазі, що всі волоцюги чесні та відважні…

Не всі, ні. Хіба що ми…

— Але, будь ласка, не судіть поспішно. У вашій волі прогнати нас, але якщо ви нам довіритеся, ми не зостанемося в боргу!

Наші хлопці зааплодували б тобі за таку промову, а потім зарізали б, не сходячи з місця. Немає у їхньому житті твоїх понять.

Агнешка увесь цей час задумливо дивилася в порожнечу, і сам Фонсьо, який бачив усіх наскрізь, не зміг би зрозуміти, що в неї коїться в голові. Карабін дивився туди ж. Так само задумливо.

— Гербата, мабуть, уже заварилася, — підвелася вона, тримаючись від нас на відстані і не повертаючись спиною.

Молодчинка.

— А яка у вас чудова зупа! — зовсім недоречно ляпнув Янек, дорвавшись нарешті до страви. — М-м… грибна…

Вона мовчки зміряла нас поглядом. Щоб приховати збентеження, ми з моїм звіром зарилися носом у горня. А Янек, як на зло, повторив це на всі лади разів двадцять. Час би заспокоїтися, так ні. Збираючи за собою посуд, він окинув поглядом кухню і видав свій черговий шедевр:

— Маю сказати, що на кухні у вас разюча чистота!

Я мало не зламав зуб об край ложки, у руках господині мило так дзвякнула баночка з медом, а йому все за іграшку. Ще підморгнув мені: мовляв, досить засипати жінку компліментами, як вона одразу забуває про зброю.

Карабін лежав поруч із гербатником, від якого йшов запаморочливо-трав’яний подих, і забутим не здавався. Аж ніяк.

— Прошу до гербати, пане Пшимоновський…

Ян Губицький розглядав настінну акварель з куріпкою і хортом на полюванні й навіть вусом не повів, чортів мисливець!

— Пане Пшимоновський, — повторила вона, дивлячись чомусь на мене.

— Станіславе!