Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Як воно буває: одні все життя мріють про своє втрачене кохання, інші — навіть мріяти собі не дозволяють…

У цей час подвір’я садиби Добрянських заполонили жандарми. Анджей вирішив, що австрійська поліція, незважаючи на амністію, виловлює перебіжчиків з того боку кордону, і що доніс на нього саме Михайло. Він витяг пістолет і, пригрозивши господарям, наказав Михайлові вивести його загуменками подалі звідси. Михайло знав передмістя, як свої п’ять пальців, він повів його до тих скель… як вони називаються?

— Чортові…

— Ага. Але дорогою він переконував Анджея, що ніхто на нього не доносив і що треба негайно вияснити, що ж трапилося. Вони дочекалися смеркання й пробралися назад обхідним шляхом. Михайло постукав до плебанії[193] вашого отця-пароха. Я так зрозумів, що з тієї церкви, яку ти мені показував…

— Петра і Павла…

— От-от! Переляканий парох повідомив йому, що йти додому не можна, що він у небезпеці, що в нього знайшли одяг викраденої з Накваші дитини і що його тесть увечері зліг від удару. Почувши про свій родинний маєток, Анджей попросив розповісти докладніше. Михайло представив його як свого товариша. І священик розповів усе, що знав. Так Анджей Губицький довідався, що його дружина із сином невідомо чого приїхали з Кракова до Накваші, а його син, якого він не бачив довгих три роки, зник напередодні уночі.

Уявляєш, вижити після поранення, вернутися з полону і дізнатися таку новину?

Я добре уявляв, як буває, коли все життя віриш, ніби в тебе були чудові батьки, а потім довідуєшся, що все було не так… Те ж саме з друзями. Як воно буває з дітьми — я не знав. І мабуть, уже не дізнаюся…

— Михайло Добрянський поклянеться перед іконами життям свого ще ненародженого первістка, що він не має жодного стосунку до цього викрадення. Але зробить усе, щоб дізнатися правду! І незважаючи на незаперечні докази, Анджей Губицький повірить йому. Війна і полон навчать його, що в житті трапляються непоясненні речі, і що тільки довіряючи своєму серцю, можна в цьому світі вижити…

Вони попросили у священика коней і під ранок рушили до Накваші. Поляк і русин, католик і уніат, шляхтич із колишнього вільного міста Кракова і простий друкар із передмістя столиці Галичини об’єднаються заради відновлення справедливості на цій не зовсім праведній землі…

Зранку до Накваші вирушить і Софія Добрянська. Щоб переконати дружину дідича в невинності свого чоловіка. Воістину, усі дороги тоді вели до Накваші!

А там Ядвіга Губицька в нестямі від горя! Її свекор Генріх, коли не хотів відпускати її в дорогу, попереджав, що Накваша — місце прокляте, і туди краще не потикатися. Поліція, заарештувавши старого управителя за підозрою у змові з метою викрадення дитини, більше нічого путнього не робить, і Ядвіга посилає за Казимиром Полянським. Тепер вона збирається благати його про допомогу. Якщо доведеться, то й на колінах…

Він планував так: потримає дитину в таємному місці, яке жодним чином не дотичне до нього, почекає, поки Ядвіга стане згодною на все, поставить над маєтком свого управителя — і тоді з великою помпою зорганізує пошуки дитини. Гадаю, за пару днів хлопчик знайшовся б цілим і неушкодженим, а до не зовсім бездоганної репутації нашого адвоката додався б героїчний німб визволителя малолітніх. І глядиш, Ядвіга змінила б гнів на милість.

Він був настільки впевненим у своїй перемозі, що приїхав до Накваші одразу із новим управителем, відомим нам Альфонсо Грубером…

— Фонсьо? Він згадував, що був управителем Накваші…

— Не був, не встиг. І він навряд чи тобі казав, що є позашлюбним сином Казимира Полянського. Що його мати, Генрієтта Грубер — з німецьких колоністів, які давно оселилися в наших краях, що родина вигнала її з дому, коли приховувати вже нічого не можна було, що вона переслідувала Полянського у його адвокатській конторі, а після пологів пішла до Рудників з дитиною на руках. У Рудниках господиня сама щойно народила, вона змилосердилася над нещасною жінкою і дала їй прихисток. Казимир, звісно, пригрозив їй, що цей прихисток закінчиться, щойно вона розкаже правду.

Відтоді Генрієтта працювала в них на кухні, а Альфонсо ріс при домі свого батька. Звісно, що серед трьох синів Казимира йому жилося зовсім не солодко. Одного разу побитий ними на квасне яблуко, він набирається нечуваного нахабства і заходить до кабінету господаря. Він заявляє, що готовий зносити від нього будь-які незручності, що буде йому вірний до смерті, лиш би той поділився з ним своїми знаннями і навчив його адвокатському ремеслу. Казимир сміється, але щось у цій дитині його приваблює. Жоден із його законних синів не виявляє бажання чогось навчитися. Тому невдовзі він бере дитину із собою до міста. Усім цікавим він представляє його як сина своєї далекої бідної родички, називає своїм племінником і тягає за собою всюди, де… Що таке?

— Племінником?..

— Так, племінником, якого він пообіцяв своїй бідній сестрі навчити розуму. Непогана ідея, як на мене…

Я спробував перемістити руку так, щоб зменшити біль. Альфонсо виріс і завів собі такого ж «племінничка» у якості безвідмовного служки і хлопчика для биття. Тільки, на відміну від свого батька, він знайшов його в буді з псами на теренах жебрацької республіки…