Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Чому до Кривчиць? — не зрозумів я урочистості моменту.

— Бо там жила на той час купа жебраків, серед яких дитині, особливо переодягнутій у лахміття, можна легко згубитися. Так і сталося.

Я далі стояв стовпом, не в змозі второпати, чого він зробив таку підозрілу паузу і так уважно дивиться на мене.

— І що з того?..

— Ти питаєш мене, що з того?!

— Так, я питаю тебе, що…

І тут на мене почала валитися стеля.

Я схопився за підвіконня, але це мені не допомогло. Ноги раптом зробилися ватяними, і, намагаючись якось утримати рівновагу, я привалився спиною до стіни. Необережно змахнувши при цьому правою рукою. Різкий біль… ні, щось набагато гостріше і болісніше потягло мене в порожнечу…

— Ти так більше не жартуй! Я ж навіть не знаю жодного пристойного лікаря в окрузі!

Ян стояв наді мною і плювався на мене водою, яку перед тим набирав у рота зі склянки. Я лежав на кушетці, і потріскана стеля грозила знову завалитися мені на маківку. Навряд чи той лікар, якого я знав, поспішив би мені на допомогу….

— Виявляється, у тебе не тільки з рукою, а й з головою не все в порядку! — вів своєї Ян.

Я зиркнув на нього й обережно сів.

— Нарешті ти сердишся! Бо я вже почав боятися, що ти ніколи не прийдеш до тями! Скажи щось…

Я зціпив зуби.

— Ну-от, тепер я тебе впізнаю́! Слава Богу, це ти! Коли я запідозрив, що ти і є отой зниклий безвісти син Анджея та Ядвіги Губицьких…

Я закашлявся. Він поплескав мене по спині. Зрадницька усмішка розтягнула його губи від вуха до вуха.

— Ну, признайся, яке це відчуття?

Ні в чому більше я признаватися сьогодні не збирався!

— Який ти все-таки передбачуваний, Мар’яне! До речі, чому Мар’ян? Так-от, я думаю тому, що мама… тобто Ядвіга Губицька… тобто все-таки моя мама… завжди називала тебе у своїх спогадах «малий Ян»! І коли тебе, п’ятирічного, запитали жебраки, як тебе звуть, ти їм так і відповів: «Малий Ян!» Вони вирішили, що це по-твоєму, по-дитячому — Мал’ян!

Я прокашлявся.