Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— О, Господи! Це змінило б усе! Ти весь цей час ішов поруч і знав, що відбулося двадцять років тому, і ні слова мені не сказав! Якби ти все розповів, ми б знайшли розв’язок набагато швидше, ми змогли б…

Він глянув на мене й осікся. Цей день мусив колись закінчитися… Мусив.

— Ти вважав моїх батьків винними у смерті твоїх… Увесь цей час.

— Немає в мене батьків. І ніколи не було.

— У всіх були батьки, — не погодився Янек. Він часто зі мною не погоджувався.

— Ти знову відволікся, — нагадав я йому, намагаючись не думати про руку. І про чоловіка, якого довгий час уважав своїм батьком. Заради якого був готовий віддати своє життя. Як все-таки доля вміє жартувати! Вдаряє по пальцях, а потрапляє просто в серце…

— Я побував там, Мар’яне! На Круп’ярській, під номером два, біля колишньої садиби Добрянських! Я згадав, як ти мені показував це місце, де ви колись жили, і пішов туди. Спитай, для чого я туди пішов?!

— Для чого ти туди пішов?

Янек пройшовся туди-сюди по розгромленій, залитій світлом кімнаті. Важко дихав, важко думав над чимось…

— Я підійшов до огорожі цього закинутого дому, постояв, обійшов довкола… Я не знав, для чого я це роблю, чесно! Просто щось у мені кричало, що я мушу… а що мушу — я не знав!

Був схвильований, як ніколи. Я підвівся. Щось тут було не так!

— Яне, що там сталося?

Його очі горіли, як очі безумця!

— Я зустрів там одну беззубу стару, яка… яка… — його рука потяглася до шиї. — Як я налякався, Мар’яне…

Я схопив його за плече і струсонув.

— Яне, незалежно від того, що там сталося, ти завжди будеш найвідважнішою людиною з усіх, кого я знав! А я зустрічав багато людей різних станів, з різними титулами і без, повір мені! Ти чуєш мене, Яне?!

Він потер рукою шию і кашлянув. Тоді блідо усміхнувся. І поступово, потроху напруження почало покидати його…

— Я сам упустив у себе цей страх… страх знову опинитися у чужій волі, зв’язаним і безборонним. Кому, як не мені, його виганяти?

Я всадовив його у фотель і приніс склянку води. Незвично було послуговуватися тільки однією рукою. А я бачив калік без двох рук…

— Ти справді вважаєш, що людина залишається людиною незалежно від стану, походження і роду занять? — повернув він до мене голубувато-білі, як у всіх рудих, білки́.