Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Стривай, Яне. Нехай я скажу спочатку…

Запала тиша. Тільки голуби тріпотіли крилами над нашим внутрішнім двором.

І моє серце калатало так, що можна було оглухнути.

Мав рацію ігумен із монастиря Святого Онуфрія: іноді слова нам важко даються, але ще важче нам дається мовчання. Я був би радий промовчати. Але ці слова не дали б мені спокою до кінця моїх днів…

— Фонсьо не має відношення до нашої з тобою історії. Це я все організував, усе спланував, усе підготовив. Я мав би бути розумнішим і думати, перш ніж… робити. — Я дивився долу, але на останньому слові змусив себе підняти погляд. Хотілося цієї миті вмерти, так було важко дивитися йому в очі… — Це я замислив і майже здійснив… твоє вбивство. Я розумію, що тепер пізно жалкувати, хоча мені дуже шкода. Я не буду просити вибачень, бо… бо тоді це стане твоєю проблемою, ти змушений будеш думати і вибирати, що сказати мені у відповідь, пробачити мені чи ні, а я не хочу, щоб у тебе ще однією проблемою стало більше. Нехай це залишиться назавжди тільки моєю проблемою. Лише одне хочу додати: якби була змога помінятися з тобою місцями там, у лісі біля кордону, на ці чотири години — я б не вагаючись це зробив. От, мабуть, і все. Ви можете не хвилюватися, пане директоре, я нікуди не втечу. Неважливо, чи то буде постерунок, чи буцегарня, неважливо, скільки там буде охоронців…

Я це сказав. Більше мені сказати було нічого.

Владислав Крачковський подумав про себе, що зовсім скоро цю справу можна буде закривати. Залишалося визначитись, чи доповідати наміснику про неї докладно, а чи просто повідомити, що винні отримали заслужене покарання, а невинні — заслужену нагороду.

Але уявивши завалений майже попід стелю документами кабінет Філіпа Залеського і практику вправляння один наперед одного в «любові» до начальства в стінах його адміністрації, зупинився на другому варіанті. І зітхнув. Коли вже прийде на цю посаду хтось, хто розгребе ці папери і наведе там сувору дисципліну й ділові стосунки? Цей край вартує кращого управителя, а це місто… Щось у ньому є такого, що він не погодився б поміняти його на жодне інше місто світу, незважаючи на те, що сьогодні неділя, погода сонячна, а він замість поїздки в Залізну Воду на відпочинок із сім’єю займається тут державними справами…

Хоча, можна ще встигнути… Якщо швиденько тут з усіма розібратися. Шкода лишень, що всі смертні вироки проходять через особисте візування найяснішого цісаря, а той рідко коли погоджується відібрати людині життя. Дуже шкода…

— Гадаю, твої тутешні друзі з радістю спустили б із тебе шкуру в цьому ліску! Я б дуже хотів на це подивитися…

Поліціянт заговорив бадьоро, майже весело, нібито звертаючись до мене, але кидаючи погляди на Яна. Той сидів, звісивши голову. Нічого не відповів на мої слова. Та я й не чекав на його відповідь.

— У мене немає тут друзів, — натомість відповів я директору поліції. — Але я закличу вас, якщо випаде така нагода.

— Правду мовиш, усі твої тутешні знайомці хором як один нарозповідали нам стільки цікавого про тебе, навішали на тебе стільки злочинів, що всього твого життя не вистачить, щоб відсидіти…

— Завжди можна це життя вкоротити іменем закону…

Директор поліції, знову весело і знову до Янека:

— Він завжди такий?

Ян кивнув, не підводячи голови. Утираючи рукавом сльози. Видно, згадка про той ліс теж далася йому нелегко.

— Можна і вкоротити, — погодився поліціянт.

Янек повернувся всім тілом до нього. Наче щось хотів сказати йому, але забув слова.

— Мар’яне, — озвався він нарешті до мене. — Зустрівшись із паном Крачковським, я першою своєю вимогою поставив відпустити тебе без будь-яких умов. Він мені це пообіцяв.