Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

До дерев’яної будки потяглися люди. Чоловіки, жінки і діти. Не знаю, що їх змушувало йти на таємну розмову зі священиком, але я їм не заважав. Відсунувся на самий краєчок лавки. Прилаштував праву руку так, щоб менше сіпало. Згадав одиноку свічку тюремної камери для допитів. І людину, яка вершила там призначену їй роль.

Не втримався і застогнав. Спогад був настільки ясний, що затьмарив реальність.

А на зміну йому прийшов інший спогад, гостріший і болючіший, бо вражав душу. Якщо вона є, звісно, у таких, як я…

«— Ми з вами як домовлялися? Хто сказав вам замордувати його? Кажи.

— А ти все ще нічого не зрозумів, Племінничку? Ні Любчик, ні Аничка, ні Мовчун — ніхто тобі нічого не розказав, ніхто навіть не натякнув, що діється? А-я-яй! Тільки Цвібак виявився твоїм справжнім цимбором!

— Кажи!

— Твій вуйко мав отримати гроші, грубі гроші за те, що ти збирався зробити задурно! Від кого гроші? Від панства Бохенських! Щось у твого Януша з їхньою Евою не складалося, стали подейкувати, що він ніколи з нею не одружиться, а втрачати такий маєток, коли йому виповниться двадцять чотири і він стане повнолітнім, Бохенські не хотіли. Чим більше старий пан наполягав на весіллі, тим більше молодий відтягував цю подію. От Бохенські і звернулися до відомого в наших краях хитромудрого лиса Казимира Полянського, чув такого? Пройшов і Рим, і Крим, як то кажуть!

Так-от, Полянський пообіцяв усунути Яна Губицького за певну плату. Усе буде шито-крито, комар носа не підточить! Виглядатиме, що їхнього підопічного замордують розбійники, і тоді все майно перейде опікунові. Вони домовилися, і Полянський звернувся до твого Фонся. А Фонсьо вже зробив так, щоб ти захотів його прибрати, власноруч і задурно! Чужими руками завжди краще жар загрібати! Історію якусь вигадав, наче твої батьки належали до відомого міщанського роду, наче ти їхній нащадок і вони постраждали через цих Губицьких. Не віриш — спитай у личаків’ян, чи були в Добрянських діти, спитай! А насправді Фонсьо знайшов тебе в жебраків під Кривчицями, у собачій буді ти там жив, із блохами спав, об’їдками харчувався, батьки твої — усього лиш сміття на вулицях нашого міста!

А ти взяв — і залишив Януша в живих! А-я-яй, Племінничку, такий гарний план зіпсував, такі гроші втратили через тебе! Усі знали — і ніхто тобі навіть не натякнув, ніхто не підказав, окрім старого Цвібака…»

Із будки вийшла жінка, і люди в церкві подивилися на мене. Я був останній у цій черзі. Яка мала б мене привести до раю. Хоч якщо направду, то з мого пекла в жоден рай не дають перепусток. Задалеко.

Зціпивши зуби, я ступив у напівморок сповідальниці. Усе, що можна, я втратив. Більше втрачати було нічого.

Смішний монах, перевдягнений задля такої нагоди в новий чистий фелон, указав мені на подушку біля своїх ніг і за звичкою закопилив нижню губу.

— Помився, бачу. Але все одно не жилець, по очах видно — не жилець…

І він у задумі похитав головою.

— Для чого вся ця… вистава? — спитав я, опускаючись колінами на подушку. Стояти стовпом було тут незручно, а стільця, щоб сісти, не здогадалися поставити.

Мій звір вив на зорі, задравши голову, і з його очей котилися краплі вологи… Але мої очі були сухими.

— Ми ж домовилися, отче. Ви теж не дотримуєтесь обіцянок?

— Ти про карболову кислоту? Так ось вона, — він витяг зі складок фелона пляшечку з темного скла з намальованим на ній черепом з перекресленими кістками. — Я священик, мені не можна не дотримуватися обіцянок. З тебе сповідь.

Я подивився на малесеньку баночку — і враз увірував, що все це скоро може закінчитися. І з полегшенням склепив повіки.

— Для чого вам? Я ж все одно не скажу… нічого важливого. Давайте ваше розрішення й… пляшечку — і я пішов.