Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Якийсь величезний тягар звалився мені з душі, залишивши по собі пустку…

Руку мою отці василіани підвісили на перев’язь і дали на дорогу випити горня молока та з’їсти окраєць хліба. Видно, смішний монах, якого вони тут усі називали високопреподобним отцем, розпорядився…

І от тепер я стояв над річкою і не розумів, куди ж мені йти.

Тим часом розпогодилося. Сонце блиснуло над Жовківським передмістям, наче коштовний камінь на шиї в Бога. Того самого, Який жив над аркою монастиря Святого Онуфрія…

Я рушив через місток на лівий берег, туди, де пролягала вулиця Сонячна[191], через тандету[192], повз божницю «Сонячний промінь», похоронне бюро Арона Парнеса і ще закриту мордівню Іцка Спуха. Якби я був уважнішим, я б відмітив це не зовсім хороше поєднання знаків на моєму шляху. Але тут мені під ноги викотилася сила-силенна підскубаних жиденят, які дерлися між собою, збиваючи стовпи куряви серед облуплених кам’яниць…

І я пішов далі.

Ноги самі привели мене до кнайпи на розі Янівської та Клепарівської вулиць. Кнайпи мого життя… Я хотів спитати… ні, просто подивитися в очі… ні, навіть не так. Я хотів зайти і повернутися в той час, коли ще все можна було змінити. Коли ще незворотність — сестра часу — не вступила у свої права.

Якби я був уважнішим, то здивувався б, чому в недільний передобідній час всередині тихо і порожньо. Але мені вже було байдуже.

Із сходової клітки мансардного поверху крізь овальне віконце видно було дахи мого міста. Ми дітьми часто лазили сюди, щоб бігати по дахах і перестрибувати з одного будинку на інший. Не знаю, чи хтось іще любив це місто так, як ми, його бездомні байстрюки…

Постукавши і не почувши відповіді, я увійшов до покоїв Альфонсо Грубера. І все зрозумів. Меблі були зсунуті зі своїх місць, папери порозкидані, посуд перевернутий, одяг із шаф валявся мотлохом на підлозі. Навіть килими та картина з умонтованим годинником були зняті зі стін.

До мене швидко підійшов стражник у цивільному і, м’яко взявши під руку, провів досередини. Інший стражник стояв під вікном.

Утікати було нікуди.

Зі спальні долинули знайомі голоси. Якоїсь миті я напружився, але одразу передумав.

Яка різниця, як замкнеться коло мого життя. Лиш би скоріше.

Директор поліції з’явився у дверях і гмикнув. Не змінив ні вигляду, ні манер. Тільки вдягнутий був у дорожчий стрій і за супутника цього разу мав Яна Губицького.

Останній завмер на порозі з якоюсь мапою в руці, перервавшись на півслові. Вільно чувся тут, серед поліції, а отже, не був ні підозрюваним, ні арештованим.

Я кивнув. Звідкілясь узялася впевненість, що він знає все…

— Бачу, у тебе все добре?

Янек розвів руками.

— Не знаю, як і сказати…