Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Домовилися? — простяг мені руку.

Я подумав і простягнув свою. Ліву. Правою навряд чи ще щось зможу робити…

— От і добре, — він панібратськи взяв мене за плечі, хутко допоміг підвестися і сказав молодому, — а йти до сповіді треба чистим. І в чистому.

Молодий монах отетеріло кивнув і забрався з наших очей. Селяни поклонилися і теж попрямували до воза, оглядаючись на нас і збуджено перешіптуючись.

Жебраки гуртом простягли до нас свої капелюхи.

В одній із келій у дерев’яну діжку налили нагріту воду і всипали трохи солі. До моїх поламаних пальців приклали знизу і зверху дощечки й перебинтували.

Тіло зігрілося, розімліло і зовсім трішки затерпло, нагадавши, що бувають миті в житті без болю. Душа, якщо вона є в таких, як я, вила вовком до невидимих у цей час зірок.

Невидима, розтрощена молотком правди душа самотнього батяра з Клепарова.

Убити молодого Губицького я вирішив іще тоді, у п’ятнадцять років. Оскільки його тато невдовзі помер без моєї участі, моя помста мусила на когось скеруватися. Я довго виношував свій план. Довго підшуковував виконавців. Довго вибирав момент, місце і спосіб страти.

Альфонсо не втручався. Допомагав інколи порадою, підказував, що і як буде краще зробити, але справа ця була виключно моєю справою. Справою честі.

Я частенько їздив у Броди і, використовуючи ім’я вуйка як пароль, вивідував у місцевих жителів те, що мене цікавило. Жиди цього вільного і багатого «другого Єрусалиму» мали свої очі і вуха по всьому повіту, вуйко мав непогані контакти з цими жидами, вони весь час між собою щось, найчастіше нелегальне, купували та продавали, а мене, яко посильного, окрім виторгу, цікавило також усе, що стосувалося Яна Губицького.

На той час йому виповнилося дванадцять. Після смерті батька мама його нікуди не випускала, тому я не міг напасти на нього десь поза домом. Проникнути до палацу було складно, хоча й можливо. Але на той час я ще не був упевнений у своїх силах.

Після смерті матері його взяли до себе сусіди в Поникві, позаяк із родичами в Губицьких стосунки були, м’яко кажучи, кепські. Палац Бохенських виглядав іще неприступнішим і грізнішим.

Тому в сімнадцять років я записався добровольцем до нашої Цісарсько-Королівської армії. Щоб навчитися не пасувати перед труднощами.

Більшість батярів від обов’язкової загальної військової повинності драпала, як від вогню. Кожен, кому виповнювався двадцять один рік і чий зріст був не менший метра і п’ятдесяти п’яти сантиметрів, уважав, що може перехитрити систему та заховатися від неї на горищі свого дому. Жандарми рискали за втікачами по всьому місту і краю.

А я захотів навчитися володіти зброєю, не чекаючи віку, визначеного законом.

Мене відправили до Галицького піхотного полку генерала піхоти Франца Шедлера під номером тридцять, що розміщувався в Цитаделі, видали магазинну гвинтівку з клинковим багнетом, ранець, дві обойми набоїв, сухарний мішок для емальованої фляги з притороченим знизу стаканом, дві банки консервів і сухий пайок, піхотну лопатку, скатку шинелі, приторочену до ранця, комплект білизни, пару запасного взуття і в’язаний светр на зиму.

Усе це багатство після холодного і голодного Клепарова здалося мені подарунком неба. Так, нас піднімали ще затемна, кидали на засніжений плац чи у виснажливий похід, нас муштрували, садовили на хліб і воду й знову муштрували, але в мене була мета, і я не зважав на тимчасові незручності.

Зате на параді, одягаючи однобортну, на шість жовтих металевих ґудзиків з номером полку кожен, суконну куртку сіро-блакитного кольору зі стоячим коміром і червоно-брунатними клапанами (такого ж відтінку в нашому полку були обшлаги, погони і плечові вали), під мундир — чорну суконну краватку з білим підкомірцем, як у ксьондзів, сині суконні панталони прямого крою з візерункомом із червоного шнура над коліном, черевики на шнурках і ківер[189] із чорного сукна зі шкіряним козирком, ремінцем до підборіддя і металевим гербом та кокардою зверху з ініціалами імператора, — на параді, ловлячи погляди панночок, я відчував себе на сьомому небі.

А повернувшись через три роки, зрозумів, що нічого не змінилося. І втекти мені з мого пекла не дозволить ніхто.