Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Єзуїт поруч кахикнув, намісник підскочив і, зрозумівши, що сказав не зовсім те, що слід говорити очільнику австрійської крайової адміністрації, почервонів, як у нас кажуть, по самі… вуха.

— Сподіваюся, однак, що все, що ви тут почуєте, залишиться між нами. Наш візит неофіційний, тому тут немає вашого опікуна, пана Бохенського, до якого ми вирішили поки не звертатися, повідомивши насамперед суть справи вам. Вашого товариша ми теж попросили б залишити нас… наразі.

— Ні, ваша світлосте! — аж надто швидко відмовив наміснику у його законному проханні Янек. — Він буде присутній при нашій розмові.

А жаль. Я вже було повірив, що з цієї пастки можна вибратися живим.

— Ваше право. Тоді… тоді я продовжу. До нас надійшов тривожний сигнал, і я сподіваюся, що ви дасте мені спростування.

— Тривожний сигнал?

А хіба ти не знав, юначе, що у твоєму домі — лихо?

— Саме так. Бродівський комісаріат поліції отримав анонімного листа, у якому було повідомлено, що ваш батько не отримував цього маєтку в спадок, а здобув його незаконним шляхом, знищивши двадцять років тому всіх свідків і заволодівши майном шляхтича Анджея Губицького і його іменем…

Мала бабусенька сірого козлика…

Янек повільно встав.

— Розумію, що доброзичливців всюди вистачає, і пан комісар не звернув би на анонімку уваги, якби разом із нею не було вкладено цього конверта з російським штемпелем, датованого вереснем 1866 року і адресованого Генріху Губицькому, вашому діду, у Краків. Усередині був лист-відповідь на запит щодо його сина, поручника Анджея Губицького, який як повстанець брав участь у боях із російською армією в Королівстві Польському під містечком Сураж Вітебської губернії, де і загинув у шістдесят третьому році, тобто двадцять три роки тому. Таким чином, він аж ніяк не міг бути вашим батьком.

— Нічого не розумію… — Януш був непорушний, як статуя на Ринку. Тільки морських потвор біля підніжжя не вистачало…

— Прошу ознайомитися… — Намісник простягував пожовклі від часу папірці поблідлому, мов вапно, Янушу. — Ви можете переконатися самі, що…

— У чому я маю переконатися?

Морські потвори зараз справді були б незайві. Якщо вміти ними керувати…

— Ми, звісно, перевіряємо цю інформацію і збираємося надіслати повторний лист-запит до російського військового командування. Ця справа знаходиться на особистому контролі директора поліції, — він скосив очі на єзуїта. — Але, самі розумієте, на це потрібен час, а у світлі останніх подій, які спіткали вас і ваш маєток, маємо бути дуже оперативні і випереджати злочинців. Поліцію часто звинувачують у надто повільній реакції на запити сучасності…

— Які запити? Ви говорите про мого батька!

Намісник витяг іще один папірець, з усього видно, написаний недавно, і зачитав:

— В анонімці нам порадили відшукати записи, зроблені Анджеєм Губицьким перед його від’їздом до Росії, і порівняти із його почерком на пізніших документах, написаних після осені 1866 року, — письмових розрахунках із закупниками зерна, а також на розписках, які він дає кредиторам. Ми підняли архів Ягелонського університету, знайшли зразки його почерку і порівняли їх. І смію вам сказати, що це два різні почерки і підписи двох різних осіб. Прошу, прошу подивитися…

Ян узяв папірці, але, здається, нічого в них не бачив.