Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

На цьому обривається щоденник мого батька, сина круп’яра з Личакова, чоловіка моєї мами — єдиної доньки славного личаківського чинбаря, який справив їй таке пишне весілля, що за три дні не могли гості того всього з’їсти і випити, тому мусили на четвертий день йти на поправини, щоб, не дай Боже, щось не попсувалося…

Про то весілля личаків’яни досі згадують, скрушно хитаючи головою. Недовгим було щастя. Чи то кіт чорний перебіг весільній процесії дорогу, чи крук у день шлюбу, згадували вони, над личаківською капличкою довго літав і каркав недобре… Привезли їх невдовзі обох у трунах, та й поховали разом в один день…

І я знаю, хто в цьому винен.

Заснувши вранці просто за столом, заваленим квітами, травами і корінцями, я довго підіймався якимись сходами, шукав ключі до якихось дверей і сотню разів завертав назад, геть-чисто забувши дорогу додому.

А лихо моє тим часом неспішно перевіряло п’ятизарядний магазин гвинтівки системи Манліхер, уставляючи пачку з набоями зверху до люфи[156], прицілюючись і знову виймаючи її, а набої ті були справжні, бойові, споряджені димним порохом…

16

Дні минали за днями. Я ніде не робив ніяких зарубок, нікуди не виходив поза визначену територію, майже ні з ким не розмовляв…

Я обіцяв своєму ворогові, що повернуся як тільки зможу. Але дні минали за днями, і кінця-краю їм не видно було.

Якось уранці я почув крик у лівому крилі коридору. Просто біля моїх дверей.

Вийшов із кімнати з костуром напереваги, почекав, поки на краю видимості все завмерло, проте за хвилю там знову почалася якась шарпанина. Але крик затих. Натомість почулося знайоме схлипування і шморгання носом.

— Я не хотів подерти вам завісу на дверях… Я просто зачепився за неї… Ой, не треба, не бийте мене!

Ще більш знайомий голос відповів з огидою і ненавистю:

— Ти не зачепився, ти підглядав, нездаро мала!.. Що таке? Роботи бракує?

Останнє, мабуть, стосувалося мене. Слід було чемно розвернутися і зачинити за собою двері. Ви б як зробили?..

— Пане лікарю, дозвольте вас на кілька слів…

Відчуваєте, виховання? Вуйко Фонсьо недаремно стільки наді мною трудився. Майже як оцей зараз…

Здивування лікаря майже відчутно торкнуло мене. Скориставшись цим здивуванням, жиденя вирвалося і дременуло геть.

— Ти ще прийдеш до мене!.. Ну чого тобі?

— Можна вас попросити?..

Здивування явно зросло, майже обмацавши мене з ніг до голови. Чи йому не почулося, часом… Бо я стільки днів нічого не казав і не просив…