Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Я підбіг до вогнедишного стелажа і спробував зрушити його з місця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далі — ще, і якщо їх усіх підпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, підсмажить майстерно. Біфштекс із кров’ю. Вуйкові Фонсьові сподобалося б.

Але повірте, каміння легше за книжки. І воно не горить.

Вихопивши з каміну залізний прут, я підважив ним перший стелаж. Висока — під стелю — махіна гойднулася і, крекчучи, повалилася вперед на стіну, збивши дорогою гарну бронзову люстру і розламавши навпіл картину над каміном. Теж, мабуть, гарну, — я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини.

Пишні, оксамитові — а я їх простими, шорсткими, зашкарублими руками — і по танцюючих жовтогарячих зміях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлінню, яке нині не в моді. У таких, як я.

Пам’ятаю дим, жар, іскри і попіл. Пам’ятаю забиту ногу, якій дуже не подобалася моя біганина. Пам’ятаю воду, що лилася на мене. Більше нічого не пам’ятаю.

…Спочатку отямилося моє чуття, а вже за ним я — глибокошанований і вельмиповажний пан Мар’ян Добрянський. Правда, вшановували мене більше пси в підворіттях, а поважали круки на звалищах, але я тим не переймався. Я взагалі-то був мирним батяром. Якщо не підходити близько.

Чуття підказало мені, що поруч є щось живе, і я, недовго думаючи, метнувся в той бік, згріб це «щось» в оберемок і, закинувши йому голову назад, притис коліном до ліжка. І аж тоді розплющив очі.

Коли ви спите, з вами можуть зробити будь-яку капость. Тому необхідно або зовсім не спати, або прокидатися так швидко, щоб іншим разом тебе, сплячого, обходили десятою дорогою.

Але цього разу, коли я розплющив очі, мені красиво так заїхали в писок. Образно мовлячи. Тому що Ян, витріщившись на мене схибленими очиськами і дихаючи через раз, не годився для опору. Він узагалі ні на що не годився після мого ніжного привітання.

Я голосно вилаявся, ухопив подушку і зацмулив нею у вікно. Дарма. Треба було терміново когось прибити, щоб заспокоїтися.

— Нічо-ого собі-і… — захоплено загуло збоку. — Як ти… ні, як у тебе так… Я ж навіть не встиг налякатися… Слухай, а навчи мене, га? Я так не вмію.

Ще б пак. Тебе будили татусенько з мамусенькою, ніжно цілуючи, а мене — копняк під зад. Або відро студеної водиці. Або… Та хіба пригадаєш усі можливі способи зустрічі нового дня?

Отак, тихо скаженіючи, я сидів на ліжку і пробував зрозуміти, чому мені так пекельно гаряче, якщо я зовсім голий. І навіть не пробував зрозуміти, як почувався Януш Губицький, коли його привезли з лісу три тижні тому.

Довкола нього бігали тоді всі разом із опікуном і мопсом опікуна. Приватний бродівський лікар — на думку Бохенських, найкращий в окрузі — скривився, побачивши пацієнта, обережно підняв плахту, у яку той був загорнутий, швиденько призначив якісь пілюлі і мазі, за якими треба було посилати до Відня, і змився разом з опікуном. Ключниця після їхнього відходу скасувала все та послала за бабкою-знахаркою в село. Та наварила відварів і пояснила служницям, як ними послуговуватися.

Тутешня челядь любила свого пана і зробила все, як веліла бабка, хоча всі заслуги згодом дісталися приватному бродівському лікарю. Уже через тиждень пан звівся на ноги, а через два потягнув мене плавати і кататися верхи. При цьому пропонуючи за порятунок свого життя золоті гори.

Ні словом не обмовившись, як йому було лежати замотаним у ту плахту три тижні тому…

— Тебе обтерли горілкою, — обережно пояснив Ян, тримаючись від мене на безпечній (на його думку) відстані. — Ти, гм… дещо підгорів.

— Чи я вас просив?

Ян подумав-подумав і підійшов ближче.

— Ти врятував мій дім… як раніше вирятував мене… від лютої смерті. Ти нічого не хочеш взамін — це твоє право, але я мушу тобі якось віддячити! Я теж маю на це право.