Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Добре-таки ним теліпало, але в почервонілих очах горів тріумфальний вогонь, який не міг загасити навіть мій понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка і такі ж ногавиці, що, може, й додавали лоску, але зігріти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц[15], який передбачливо захопив із собою — і все це без жодного злого слова.

Ян, трохи очунявши, теж підмітив у моїй поведінці не властиві мені риси і, клацаючи зубами та безсоромно висячи на мені всю дорогу до коників, хитро закинув:

— Що з тобою, Мар’яне? Невже настрашився? За моє життя? Ну ж бо, признавайся!

Він штурхнув мене в бік, і я ледве стримався, щоб не пришпилити його ліктем до камінців. Теж мені герой… підмочений.

— От тепер я б від них утік, — заявив він твердо, коли я підсаджував його в сідло.

Недоумок! Я мало не випустив його з рук.

— Правда? — зупинив він на мені змучений погляд.

— Додому час, — відповів я собі під ноги. — Шлях неблизький…

А що ще я міг відповісти?

Три тижні тому троє озброєних вершників перестріли його край лісу неподалік Поникви, куди Янек в один і той самий час по одній і тій же дорозі їздив у гості до свого опікуна, а точніше — до його доньки, з якою був заручений уже майже рік.

Перш ніж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кіт із мишею. Навіть дозволили вирватися і дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березі якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби він стрибнув тоді у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогодні.

Двічі недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися і добігти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вміє плавати? І що в палаці-замку не буде на той час людей, бо всі зберуться біля костелу на святкову службу…

3

Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте — і дочекаєтеся…

Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива — пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.

Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша… Темінь тут стояла, дідько б її забрав!

Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось понюхав повітря і… стрімголов скотився сходами в передпокій.

З розгону вперіщившись у перший-ліпший кут і згадавши всіх родичів з вуйком[16] Фонсьом включно, я подужав із їхньою допомогою коридор і влетів до бібліотеки на одній нозі. Друга нога, мабуть, образившись на мене і на той кут, відмовлялася працювати. Але що нога!

Вогонь підморгував мені з найближчого стелажа і, вдоволений, хрумкав сторінками.

Треба сказати, що їхня бібліотека — це таке місце, де зберігається багато непотрібного паперу. Для чого зберігається, особисто мені вияснити не вдалося.