Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Люди кажуть, що у вас дешевше, ніж в аптеці! — встиг крикнути я, перш ніж мене схопив ззаду попід лікті той, кого я не бачив.

Звільнитися від нього було справою двох ударів на Ратуші. Але хто захоче лікувати збруя, який б’є вірних охоронців? Ви б захотіли?

— Хто каже? — лікар миттєво опинився поруч. Хватка на руках одразу ослабла. Ой, не вчать вас битися по-справжньому! А якби я справді щось лихе надумав?

— Люди, пане, — я знову поклонився.

За законом, лікарям заборонялося самим виготовляти і продавати ліки, а лишень виписувати рецепти до аптеки. Але якщо тебе позбавили ліцензії, а ти і далі лікуєш людей, то звідкись ті ліки треба брати!

«Люди казали», що якось один наш постоялець замість того, щоб чемно бавитися з повією, поліз на стінку від ниркової коліки, а наші знахарі тільки руками розвели. Хтось здогадався послати за опальним лікарем з Голубиної вулиці, де вілли дуже схожі на голуб’ятні… Той капнув бідоласі під язик кілька крапель чорної, як смола, руди, попередньо забравши всі його гроші, зате хворий два дні спав, як янгол. І, звісно, за ці два дні не мав чим нам заплатити.

Але Фонсьо великодушно його відпустив. Бо знання безцінні, як любив повторювати він, намагаючись ці знання втовкмачити мені в голову.

Зараз моя голова розколювалася на кавалки, і я справді Божого світу не бачив. Але найгірше було постійно контролювати свій погляд. Особливо під пильним поглядом притихлого лікаря.

— Викинь його врешті, ти що — не чув?!

І охоронець урешті взявся до справи. Та так прудко, що, опинившись на подвір’ї, я гепнувся з усього розмаху на землю.

Підвівши голову від землі, я побачив перед носом знайому до болю огорожу, крізь яку неохоче пробивалося сонце, заходячи десь на краю землі на спочинок. Раптово на моїх очах набувши іржавого відтінку.

Хоч як старався коваль, закручуючи, переплітаючи, вигинаючи залізні прути, хоч як прикрашав їх квітами і листям — чуття мене не підвело: довкола, перекриваючи собою всі чотири сторону світу, намертво вмерзаючи в повітря, наче в лід, шкірилися до мене ґрати.

«Як ти там, безцінне моє Нещастячко?»

«Жити можна…»

До болю в голові додався біль у колінах, тому замість того, щоб схопитися на рівні ноги, я вперся руками в землю, сподіваючись перечекати особливо гострий момент. В останню мить згадуючи, що я сліпець із десятилітнім стажем, а отже, якось не пасує кидатися на своїх кривдників з кулаками. Пасує повернутися вночі і побити їм вікна…

Я усміхнувся. Яка дурниця! Хоча колишній Мар’ян Добрянський навряд чи залишив би кривдників, не відомстивши.

Помацавши землю довкола, я напівобернувся до тих, що стояли позаду. Знаючи, що програв. Але дечого навчившись від гонорового шляхтича Яна Губицького.

— Палицю мою можете мені вернути?

Я був готовий, що нею зацмудять мені просто в маківку. Але мені її простягнули, злегка торкнувшись плеча. Цього разу якісь інакші, незрозумілі мені хвилі розходилися від цього голосу.

— Будеш працювати за їжу. Якщо буду задоволений твоєю працею, подивлюся, чим можна тобі допомогти…