Розділ «7»

Олеся зареготалась од радості на всю світлицю.

- Я не знала, що ви такий… - тихо сказала Олеся.

- В вас гарненька кругленька талія, - ще тихіше промовив Казанцев.

- Ви очевидячки смієтесь з мене; бачили ж ви кращі талії та вуха в Петербурзі, - ще тихіше обізвалась Олеся.

- Я вам скажу, і в Петербурзі таких мало, - сказав Казанцев.

Олеся прийшла до одчиненого вікна й поклала руку на одвірок. Маленька повненька рука забіліла на темному одвіркові, як мрамор; золоті персні блищали м'яким світом. Казанцев став поруч з Олесею й з жадобою пантрував на білу ручку.

- Яка в вас чудова ручка! Я вас поцілую в ручку, - сказав Казанцев, заступивши вікно й поклавши свою долоню на її руку.

Олеся ледве примітно повела очима назад.

Під вікнами, серед чорної ночі, блищала сливе фантастична картина. Сяли блискучі труби, - оркестр грав якусь арію.

Олеся ледве чула музику; вона тільки почувала гарячу долоню на своїй руці й скоса роздивлялась на гладенький матовий лоб Казанцева, обрамований збитими чорними кучерями, та на чудові чорні брови, під котрими горіли дві іскри в темних очах. Гаряча рука, дужий гук музики страшенно дратували її напружені нерви, хвилями збурювали кров, - вона ледве вдержалась, щоб не кинутись на шию Казанцеву, не вп'ястись п'явкою устами в його чудові брови.

- Розкажіть мені за Петербург, - які там люди, звичаї, які там доми та бали, - спитала Олеся.

- О, в нас, в Петербурзі, такі дива, за які в казках розказують: в нас зали всі в золоті, дзеркала од помосту до стелі і навіта на стелі; в нас на балах заразом танцює не сто пар, а грає по п'ять оркестрів на хорах.

- Хіба ж у ваших залах і хори є, неначе в церквах?

- Аякже! Хори кругом усієї зали, а над хорами ще другі хори, такі заввишки сливе, як лаврська дзвіниця. Звідтіля дивиться та публіка, що не танцює, баби, діди та всяка нечисть. Наші дами просто при людях обнімаються й цілуються з кавалерами при фантах, в іграшках.

- Невже! - крикнула Олеся, обернувши до його лице.

- Їй 6огу, правду кажу, - цілуються: є такий французький танець - як скомандує один, то всі дами кидаються на шию своїм кавалерам та цмок їх у губи! - сказав Казанцев.

Олеся трохи не підскочила, - їй страх як схотілося погуляти на таких вольних балах, одначе вона не зовсім пойняла віри тому.

- Ви, певно, жартуєте, - мабуть, глузуєте над нами, селянами.

- Їй-богу, мадам, не жартую! На те в нас столиця. Наші дами не такі благочестиві, як ваші, - самі ходять в гостиниці та в трахтирі, з ким хотять, їдять, п'ють, з паничами обнімаються; наші дами хилять вино й навіть лікери незгірше нас.

Казанцев замовк. Олесю потягли думи в ті щасливі краї.