Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

— Дуже схожа, — відказав Садор, — бо на зорі юності діти людей і ельфів виглядають так, ніби вони одного роду. Та діти людей ростуть поспішніше, і юність їхня хутко збігає. Така наша доля.

Тоді Турін запитав:

— А що таке доля?

— Про людську долю, — відповів Садор, — мусиш розпитувати мудріших за Лабадала. Проте всяк розуміє, що нам судилося швидко стомлюватись і помирати. Коли ж трапиться нещастя, то можна зустрітися зі смертю навіть раніше, ніж призначено. А ельфи не стомлюються, і помирають вони хіба від дуже серйозних поранень, їх можна зцілити від ран і печалей, згубних для людей. Дехто каже: навіть якщо знищити їхні тіла, ельфи все одно не зникнуть навіки. А от із нами — не так.

— То Лалаіт не повернеться? — запитав Турін. — Куди ж вона зникла?

— Вона не повернеться, — мовив Садор. — А от куди зникла — не знає жодна людина. Я, принаймні, точно.

— І так було завжди? Чи то якийсь лихий король наслав на нас прокляття, от як Згубний Подих?

— Не знаю. Темрява заступає наше минуле, бо лише дещиця сказань дійшла звідтіля. Можливо, батьки наших батьків мали що розповісти, але не розповіли. Тепер призабуто навіть їхні імена. А поміж нами та їхнім життям виросли гори, над якими вони тепер ширяють, прилітаючи хтозна-звідки.

— Може, вони боялися? — запитав Турін.

— Може, — відповів Садор. — Може, ми рятувалися втечею зі страху перед Тьмою, тільки щоби зустрітися з нею тут і не мати, куди тікати далі, крім як до Моря.

— Але ж ми вже не боїмося, — заперечив Турін, — принаймні не всі. Мій батько не боїться, і я не буду. Або так, як мати: боятимусь, але не покажу цього.

При цих словах Садорові здалося, що очі Туріна — це очі дитини, котра дуже рано подорослішала, й він подумав: «Горе — точило суворого помислу». А вголос промовив:

— Сину Гуріна та Морвен, Лабадалові не вгадати, що станеться з твоїм серцем, однак знаю напевне: дуже рідко і мало кому ти розкриватимеш його.

На це Турін йому:

— Мабуть, краще не розповідати про те, чого хочеш, але не можеш здобути. Та знай, Лабадале, я хотів би бути одним із елдарів. Тоді Лалаіт могла би повернутись, а я дочекався би сестри, навіть якби їй довелось іти дуже здалеку. Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів — так само, як ти, Лабадале.

— Ти багато дізнаєшся про них, — мовив Садор, зітхнувши. — То дивовижний і прекрасний народ, який панує над серцями людей. Однак часом мені здається, що нам було би найкраще не спіткати його на життєвій дорозі, не дертися надто високо. Бо і нині знання ельфійське давніше, ніж людське, та й самі ельфи горді та тривкі. Порівняно з їхньою світлістю ми темніємо, згоряємо швидше, і вагота судьби дужче тисне на наші плечі.

— А мій батько їх любить, — мовив Турін, — і без них він нещасний. Каже: то вони навчили нас заледве не всього, що ми знаємо, і завдяки їм ми спромоглися стати шляхетнішим народом. І ще він каже, ніби люди, котрі нещодавно прийшли з-за Гір, мало чим відрізняються від орків.

— Твоя правда, — відказав Садор, — правда принаймні про декого з нас. Але п'ястися вгору боляче, а з висоти можна легко зірватися додолу.

Тоді, місяця ґваерона, за ліком едайнів, року, якого неможливо забути, Турінові ледве виповнилося вісім літ. Поміж старійшинами давно вже ходили чутки про великий перегук і збір військ, але Турін про це не здогадувався, хоча помічав на собі незворушні батькові погляди, які зазвичай супроводжують любу серцю людину перед розлукою.

У той час Гурін, знаючи про мужність і слухняний язик Морвен, часто бесідував із нею про задуми ельфійських королів і про те, що станеться, коли ці задуми здійсняться чи порушаться. Серце його окриляла надія, а страх перед наслідками битви одступив, бо, на його переконання, жодна сила в Середзем'ї не здатна перевершити міць і розкіш елдарів.