Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Тоді Ґалдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про все. Бо й орли, і клятва мовчання наводили людей на думку про Турґона.

Тож дні минали, а тінь страху, кинута постаттю Морґота, подовжувалась. Але в році чотириста шістдесят дев'ятому з часу повернення нолдорів до Середзем'я поміж людей і ельфів ожила надія; бо пролетіла чутка про подвиги Берена та Лутіен і про ганьбу, завдану Морґотові в його ж володіннях на теренах Анґбанда, а дехто навіть казав, що Берен і Лутіен досі живі чи повернулися від Мертвих. А ще того року майже здійснилися величні наміри Маезроса, й оновлена міць елдарів і едайнів зупинила просування Морґота, а орків прогнала геть із Белеріанду. Після того почали говорити про великі прийдешні перемоги, до яких Маезрос поведе об'єднані сили, і поквитається за Браґоллах, і зажене Морґота під землю, і поставить печать на Дверях Анґбанда.

Лише пильність мудріших не вдалося приспати. Вони боялися, що Маезрос надто рано виказав зростання його сили, тож Морґот матиме досить часу, щоби приготуватись і дати відсіч. «Нові й нові виплодні зла роїтимуться в Анґбанді, так що ні ельфи, ні люди про те не підозрюватимуть», — казали вони. Ніби на підтвердження тих слів, восени того-таки року лихий вітер примчав із-під свинцевих небес Півночі. Згубним Подихом назвали його за отруйність; і восени того року в північних землях, що межують із Анфауґлітом, було без ліку хворих і померлих, головно діти чи підлітки з Дому Людей.

Тогоріч Турінові, сину Гуріна, виповнилося п'ять літ, а його сестрі Урвен на початку весни минуло три. Коли дівча гасало полями, її волосся нагадувало жовтаві лілеї посеред трави, а сміх звучав, наче плюскіт того струмка, що збігав, співаючи, з пагорбів побіля стін батьківського дому. Нен-Лалаіт називався той струмок, і за його найменням удома всі кликали дитину Лалаіт, бо в її присутності серця наповнювала радість.

А ось Туріна любили менше. Він виглядом і духом удався в матір: темноволосий, невеселий, неговіркий, хоча розмовляти навчився рано, на вигляд старший од своїх літ. Турін важко пробачав несправедливість чи насмішки, а до того ж синові передався і батьків пломінь, тож траплялося йому бувати запальним і лютим. Однак його легко проймали жалощі, а біль і смуток живої істоти зворушував до сліз. Цим він теж нагадував батька, бо Морвен була сувора до всіх, як і до себе. Турін любив матір, її чітку зрозумілу мову. Батька ж бачив нечасто, бо той зазвичай бував десь далеко від дому з військами Фінґона, які охороняли східні кордони Гітлуму, а коли повертався, то жваве, переповнене чужинськими словами мовлення, жести і недомовки Гуріна бентежили сина, тривожили його. У той час усе тепло серця Турін віддавав Лалаіт, сестричці. Хоча грався з нею тільки зрідка, проте любив оберігати її непоміченим, спостерігаючи, як ходить поміж травами або під деревами та виводить пісні, які діти едайнів складали давним-давно, коли на їхніх устах іще грала мова ельфів.

— Прегарна, мов дитятко ельфів, наша Лалаіт, — казав Гурін, звертаючись до Морвен, — але ненадовго, на жаль! Утім, через це вона, мабуть, іще прекрасніша та любіша.

І Турін, почувши ці слова, довго міркував над ними, проте так і не зрозумів. Бо не бачив дітей ельфів. У ту пору ніхто з елдарів не жив постійно на батькових землях, і тільки раз довелося хлопцеві побачити, як король Фінґон, у блиску срібно-білих шат, проїхав Дор-ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен-Лалаіт.

Суть батькових слів розкрилася наприкінці року. Згубний Подих дістався Дор-ломіну, Турін захворів і довго бився в лихоманці у полоні темних снів. А коли зцілився, бо доля призначила, щоби життєва снага перемогла недугу, то запитав про Лалаіт. Одначе нянька відказала:

— Не згадуй Лалаіт, сину Гуріна, а про сестру твою, Урвен, питай вістей у матері.

І коли Морвен прийшла, Турін мовив:

— Я вже не хворий і хочу побачити Урвен, але чого мені віднині не згадувати Лалаіт?

— Бо Урвен померла, і сміх затих у нашому домі, — відказала вона. — Але ти живий, сину Морвен, і живий Ворог, котрий заподіяв нам отаке.

Ні його, ні себе вона не намагалася втішити, адже зустрічала горе мовчанням і холодом у серці. А от Гурін тужив не криючись, і взяв він до рук арфу, і хотів було він скласти похоронну пісню, та не зміг, і зламав він арфу, і, вийшовши з дому, простягнув він руки до Півночі, й крикнув:

— Кривднику Середзем'я, зустрітися би з тобою віч-на-віч і завдати такої ж кривди, як володар мій, Фінґолфін!

Ночами, залишаючись на самоті, Турін гірко ридав, але при Морвен ніколи не згадував імені сестри. Єдиному другові в той час звіряв він скорботи і розповідав про домашню пустку. Той друг звався Садор, він був хатнім слугою в господі Гуріна, кульгавим і непомітним. Раніше Садор мешкав у лісі, та одного разу — чи то йому не поталанило, чи просто він невдало взявся за руків'я сокири — відтяв собі праву стопу. Нога без стопи зісохлася, тож Турін називав його Лабадалом, що означало Стрибунець. Тому що це прізвисько було породжене співчуттям, а не зневагою, Садор не ображався. Він трохи знався на обробітку дерева і працював на дворових будовах, виробляючи або лагодячи потрібний у домашньому вжитку дріб'язок. А Турін, аби друг зайвий раз не трудив єдину ногу, ходив і приносив йому все, що було потрібно. Якщо ж думав, що другові це знадобиться, то іноді викрадав потайки якийсь інструмент чи брус будівельної деревини. Тоді Садор посміхався і наказував повернути подарунки на місце.

— Давай щедрою рукою, але тільки те, що належить тобі, — казав він.

І винагороджував, як міг, дитячу доброту, вирізьблюючи для малого фігури людей і звірів; але понад усе Турінові подобалося слухати Садорові оповіді про його молодечі літа за часів Браґоллаху, бо той любив потеревенити про нетривалі дні розквіту сили, дні до каліцтва.

— Оповідають, що то була велична битва, сину Гуріна. Я покинув роботу в лісах і подався до війська, та в самій битві участі не брав, а інакше рани мої б уславилися. Бо ми прийшли запізно — тільки й устигли, що провести в останню путь катафалк зі старим володарем, Гадором, який поліг, захищаючи Короля Фінґолфіна. Я лишився в солдатах і пробув в Ейтель-Сіріоні, величній фортеці ельфійських королів, багато літ; а можливо, це тепер так здається, коли одноманітні літа йдуть собі одне по одному, не варті того, щоби їх пам'ятати. Був я в Ейтель-Сіріоні, коли на неї раптово та люто напав Чорний Король, а Ґалдор, батько твого батька, став воєводою, заступивши Короля. Ґалдора вбили під час того нападу. Ще я бачив, як твій батько, заледве досягти зрілості, перебрав на себе керівництво та владу. Оповідають, що пломінь його душі змушував теплішати навіть руків'я меча. Підкоряючись йому, ми загнали орків у піски, й відтоді та погань не сміла наближатися до стін фортеці. Жаль тільки, що битви хутко мені приїлися. Видно, досить надивився на пролиту кров і на рани. Тож я дістав дозвіл повернутись у ліси, за якими заскучив. Потім покалічився. Бо, тікаючи від страху, раптом з'ясовуєш, що лишень скоротив йому путь.

Отак Садор бесідував із Туріном, коли той підріс. Трохи пізніше Турін почав ставити багато запитань, на які Садор відповідей не знаходив, отож і подумав, що вчителів для хлопця настав час шукати серед тих, хто знає більше за нього. Якогось дня Турін спитав:

— А Лалаіт справді була схожа на дитятко ельфів, як казав мій батько? І що він мав на увазі, коли мовив, ніби вона ненадовго?