Розділ шостий ЕКЗАМЕН

— Підійдіть оцініть працю художника, — сказав Віктор.

Я подивився на полотно: там уже був готовий мій портрет, написаний олійними фарбами. Зображення повторювало оригінал навдивовижу скрупульозно: кожну зморшку, кожну волосинку на обличчі. Тільки очі були затуманені і вийшли трохи тьмяно.

— Ви кліпали, — сказав Віктор. — Що вдієш, півгодини не кліпаючи жодна людина не просидить.

— Еге ж, очі вийшли гірше. Зате решта точнісінька копія, — сказав я. — Ваш прилад — справжній художник, треба. тільки для нього підібрати відповідну натуру.

— Художник, кажете? — раптом втрутилась в розмову Олена Миколаївна. — Ану лишень, Вікторе, дайте мені аркуш паперу і олівець.

Вона сіла, взяла папір і олівець і, зрідка поглядаючи на мене, за п’ять хвилин накидала мій портрет та подала нам.

— Ну, як, тепер бачите різницю між машиною і людиною?

Я подивився і зразу зрозумів, що хотіла цим сказати Олена Миколаївна. Машина й вона малювали портрет однієї людини, та які різні вийшли зображення! І зовсім не тому, що одне було написане олійними фарбами, а друге — олівцем. Ескіз не мав такої точності деталей, як на полотні, він був дещо схематичний, зроблений великими штрихами, у досить різкій манері, та тим паче на ньому я був більше схожий на себе, ніж на полотні. Олена Миколаївна зуміла дуже тонко спіймати характерний вираз мого обличчя, мою манеру підбирати нижню губу і злегка хмурити брови, а на полотні це зовсім губилося через велику кількість зайвих деталей. Так, людина не просто копіює, а думає, відбирає і передає не тільки предмет, але й своє враження від предмета. Вона творить.

— А ви, виявляється, чудово малюєте, — звернувся я до Олени Миколаївни.

— О, Олена Миколаївна — прекрасний графік, — сказав Віктор Платонов. — Вийшло декілька книжок з її ілюстраціями.

Незважаючи на те, що Вікторів прилад не був справді художником, він чудово відповідав своєму призначенню копіювальника, і я зацікавився ним і з того вечора взявся допомагати Вікторові.

Непомітно пролетіло ще кілька місяців. Я остаточно звик до нового світу, до нових звичаїв життя, навчився керувати новою технікою і, зрештою, перестав бути схожим на допитливу дитину, яка приїхала з глухого села у велике індустріальне місто. Звик я і до мішаної мови, якою спілкувались мої нові друзі, і вже непомітно сам вживав слова та вирази не тільки з англійської, яку я знав раніше, а й з інших мов.

Після невдалого досліду в підземній лабораторії вся наша подальша робота залежала від наслідків розрахунку четвертої пульсації. Для нас важливо було з’ясувати, співпадуть чи ні експериментальні дані з теоретичними. Розрахунки робив Чжу Фан-ші у Філадельфії, де щойно встановили нову обчислювальну машину. Ми нетерпляче ждали від неї повідомлень.

Та Чжу Фан-ші щось довго зволікав, хоч, на нашу думку, результат уже давно мав би бути готовий. І ось врешті-решт на столі в Олени Миколаївни задзвонив телефон. На екрані з’явилось обличчя Чжу Фан-ші.

— Нарешті, Чжу! Кажіть мерщій, що там у вас вийшло! — стала підганяти його Олена Миколаївна.

Чжу Фан-ші всміхнувся і, трохи перекручуючи російські слова, сказав:

— Добридень, Олено Миколаївно! Як ваші справи?

— Все, як і раніше. Здорові будьте! Що це у вас сьогодні за нестерпна ввічливість?

— Ні, Олено Миколаївно, я завжди такий.

— Чжу! — з благанням вигукнула Олена Миколаївна. — Бога ради, кажіть, маєте результат? Скінчили обчислення?