Розділ дванадцятий НА КОРАЛОВОМУ МОРІ

— Обіцяла сама. Ага, трохи не забув, — спохопився раптом Ярослав Павлович, — знаєте, хто недавно прилітав до нас на Місяць? Ваш Шаумян.

— Леон? Він же відпочиває.

— Ні. Захворів пілот, який мав летіти в черговий рейс, і Шаумян захотів замінити його. Симпатичний хлопець. Він розповідав нам про Венеру, про Віктора.

— Коли Челіта мала намір приїхати сюди?

— Думаю, на неї слід чекати завтра чи принаймні післязавтра.

Ярослав Павлович посидів з нами ще трохи, а потім Олена Миколаївна відіслала його на відпочинок: місячна хвороба у перший день досить-таки давалася взнаки, і наприкінці розмови він ледве ворушив язиком та був схожий на п’яного.

Наступного дня приїхала Челіта в супроводі Леона Шаумяна. Ми ледве впізнали в ній колишню веселу, енергійну дівчину. В ній, здавалося, згас вогник, який освітлював радістю її обличчя, ясними цятками вигравав у її блискучих очах, нині смутних, невеселих. Вона, здавалось, постаріла років на десять.

Олена Миколаївна обняла її, і Челіта раптом заридала, припавши до неї обличчям. Олена Миколаївна зразу повела її до себе. Шаумян повернувся до Ламеля.

— Оце не ждав побачити тебе тут.

— Я теж, — відповів той і спитав: — А що, хіба знову хтось захворів?

Леон спохмурнів.

— Не міг же я залишити нещасну жінку одну, та ще в такому горі. — І тут же перевів розмову на інше: — Ну, а як твої справи, в твоєму «куточку Венери»?

— Непогано. Я тут здійснюю один цікавий дослід.

— Дослід? Ти що ж, так нікуди й не поїдеш відпочивати?

— Ні, мені й тут добре. А ти?

— Я спершу хотів було відпочити на Кавказі, та потім передумав. Днями з Сіднея вирушає пасажирський теплохід у кругосвітнє плавання. По-моєму, це буде чудовий відпочинок.

— Ех ти, вічний бурлака. А як же Єреван? Пам’ятаєш, на Венері ти все марив ним?

— Пам’ятаю, та цього разу я відчуваю, що не всиджу на одному місці навіть у любому Єревані.

— Скажи, ти довго тут пробудеш?

— Не знаю. Як Челіта.