Розділ «23»

— Ой, та мені стільки не треба! — кажу. — Дай доларів два, і вистачить. Серйозно. Візьми назад. — Я все тицяв їй у руку гроші, але вона не хотіла брати.

— Бери все. Віддаси потім. На виставу принесеш.

— Господи, скільки ж тут?

— Вісім доларів і вісімдесят п'ять центів. Ні, шістдесят п'ять центів. Двадцять я витратила.

І раптом я заплакав. Просто не міг з собою нічого вдіяти. Мене, правда, ніхто не чув, і все ж я плакав. Каналія Фібі перелякалась на смерть, коли я почав схлипувати, — підійшла до мене, втішає. Та коли вже ти почав плакати, то дідька лисого так відразу спинишся. Сиджу скраю на ліжку, схлипую, а вона обійняла мене обома руками за шию, я її теж обняв і плачу — не можу спинитись. Я вже думав, що захлинуся тими клятими слізьми. Слухайте, страх як налякав бідолашну Фібі! Оте чортове вікно все _ще стояло розчинене, і я відчував, як Фібі тремтить, — вона була в самій піжамці. Я вмовляв її лягти й укритись, але вона не хотіла. Зрештою я таки перестав плакати, тільки не зразу, минуло ще багато часу. Потім застебнув на всі ґудзики пальто і сказав Фібі, що дам про себе знати. А вона відповіла, що я, коли хочу, міг би переночувати й тут, у неї. Але я відмовився — краще, кажу, піду, мене вже чекає містер Антоліні. Потім дістав з кишені свою мисливську шапку й подарував її Фібі. Вона любить такі дурнячі шапки. Спершу Фібі не хотіла брати, але я її вмовив. Бо вона ж, каналія, справді любить всякі такі шапки. Тоді ще раз пообіцяв їй при нагоді дзенькнути й пішов.

Вийти з дому виявилося в сто разів легше, ніж увійти. Дідько знає чому. По-перше, мені тепер було до лампочки — застукають мене чи ні. їй-богу. Застукають, думаю, то й застукають. Сказати щиро, я навіть хотів, щоб мене застукали.

Вниз я не поїхав у ліфті, а спускався пішки. Виходив чорним ходом. Мало не розвалив собі довбешку об бачки на сміття — їх там стояв цілий мільйон, — та зрештою таки вибрався на волю. Ліфтер мене й не бачив. Мабуть, і досі думав, каналія, що я сиджу в Дікстайнів!