Розділ «23»

— Випий таблетки дві-три аспірину, — каже Фібі. — А Голден у середу приїде, еге?

— Наскільки я знаю, в середу. Вкривайся і спи. Ось так. Чути було, як мати вийшла з кімнати й причинила за собою двері. Я посидів ще хвилину-дві в шафі й виліз. І відразу налетів на каналію Фібі — вона встала з ліжка й саме йшла по мене, а в кімнаті було зовсім темно.

— Боляче вдарив? — питаю. Доводилось розмовляти пошепки — адже батько й мати були вже вдома. — Мені пора брати ноги на плечі! — кажу. Я знайшов навпомацки ліжко, сів і почав узуватися. Сказати по правді, нервувавсь я жахливо.

— Не йди ще! — прошепотіла Фібі. — Зачекай, поки вони поснуть.

— Ні, піду. Якраз пора, — кажу. — Вона у ванній, а він, мабуть, слухає останні вісті. Якраз пора.

Я так нервувався, що не міг навіть шнурки як слід зав'язати. Ні, я не боявся, що вони вб'ють мене абощо, коли застануть удома. Просто було б страшенно прикро.

— Де ти в біса ділася? — питаю каналію Фібі. Я її не бачив — у кімнаті було хоч в око стрель.

— Тут я!

Фібі стояла зовсім поруч. А я її й не бачив!

— Я покинув чортові свої саквояжі на вокзалі,— кажу. — Чуєш, Фібі, ти маєш які-небудь гроші? Бо я, вважай, на мілині.

— Тільки ті, що на різдвяні подарунки. Я ще нічого не купляла.

— А-а. — Гроші на подарунки я в неї забирати не хотів.

— А тобі потрібні гроші? — питає.

— Я не хочу забирати в тебе гроші, які тобі дали на подарунки.

— Я тобі трохи позичу, — сказала Фібі, і я почув, як вона підійшла до столу Д. Б. й заходилася висовувати мільйон шухляд та нишпорити в них. А темно ж було — хоч з око стрель. — Якщо ти поїдеш, то не побачиш, як я гратиму в п'єсі,— каже вона якимсь дивним голосом.

— Чого ж, побачу! Я не поїду, поки не побачу. Думаєш, мені не хочеться подивитись вашу виставу? — кажу. — Я, мабуть, поживу десь так до вівторка, до вечора, у містера Антоліні.

А тоді прийду додому. Я тобі дзенькну. Якщо трапиться нагода.

— На ось, — каже Фібі. Вона, певно, хотіла дати мені гроші, але ніяк не могла знайти моєї руки.

— Де ти?

Вона вклала мені в руку гроші.