Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

Я написав: «запросто» і мимоволі задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте «запросто».

Ще звечора готуємося до походу. Командири снують поміж ліжками: перевіряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Їх особливо турбують наші ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:

— Глядіть же: буде хоч складочка — розітрете ногу до м'яса.

Помкомвзводу ж перевіряє в основному наші речові мішки. Справа не тільки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мішок повинен важити рівно два пуди, і помкомвзводу не спустить ні грама.

Крім речового мішка, боєць несе у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кілометром. Недаремно ж у армії На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похід і яким повертався з походу.

Вирушаючи в похід, гукав бадьорим голосом:

— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу!

Повертаючись із походу, ледь тягне:

— Дядю, забери батога: не перелізу…

— Це ще вам повезло, — втішали нас «старики». — Зараз що: осінь, сонце не пече… А спробували б улітку! Повернешся з походу, скинеш гімнастерку, а вона стоїть коробом. Побіліє од солі, хоч ногою футболь…

Що таке мокра од поту гімнастерка, нам було відомо. Нас уже разів зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи доріг, в такому темпі, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, і як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повітря.

В кінці хотілося лише впасти на землю. Лежати і дихати, доки повітря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собі бігли, а висувалися на вогневий рубіж, назустріч «ворогові». І тепер його атакуємо. Падаємо і намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стільки од «ворожих» куль, скільки од командирів.

На той час ми не розуміли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потім, уже під час війни, ми оцінили по–справжньому оту круту науку.

Поки що ж ми про це навіть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вітер зриває з хмар дрібні краплини дощу, і невдовзі весь одяг наш стає мокрим і важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозі кінця–краю немає, вона пливе під ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в'язким чорноземом.

Врешті лунає довгождана команда:

— Привал!

Сповзаємо з дороги, сідаємо просто на землю. Всі три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натруджені ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помітили командири, гризе виданий на обід сухар, той схилився на речовий мішок — дрімає. І чути натомлені, тихі розмови:

— Ех, оце б чайку гарячого!

— Або миску борщу… — А обід скоро буде?

— Спитай помкомвзводу — він тебе нагодує одразу!