Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

— Лежі, каму гавару! Стрелат буду!

Таки впіймав диверсанта!

І вже диверсант щось у відповідь. Наче аж лається, за вітром і не розбереш.

— Какой парол? — допитується Баташвілі.

Диверсант щось вигукує.

— Павтарі!

У відповідь вибухає люта лайка. І тут я впізнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвілі!

Тепер уже Баташвілі мовчить, кричить помкомвзводу.

— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвілі.

Уже в караулці Баташвілі на докори лейтенанта відповідає те саме:

— Зачем шол — молчал?

І показує рукою на мене:

— Спрасі его… Ти слишал парол?

Чесно кажу, що не чув.

— Ти што нас учіл?! — кричить Баташвілі уже до помкомвзводу.

— Кацо, — приставали ми потім до Баташвілі, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не міг його не впізнати!

— Зачем навмисне? — сердився Баташвілі. — Што я, савсем дурной?

Уперше ми пішли в похід на другому місяці служби. Маю на увазі справжній великий похід, що триває з раннього ранку аж до пізнього вечора.

В той час наша армія ще не мала вдосталь машин, навіть гармати тягали коні. Зараз, коли я дивлюсь на солдатів, які їдуть на могутніх машинах, то завжди думаю, що слово «піхота» давно вже втратило попередній свій зміст.

Перед війною ж наша піхота покладалася більше на власні ноги, ніж на гумові колеса. Того не вважали б бійцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять і сорок кілометрів.