Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

— Та–ак, — підключається третій, — корова — це що, корова хоч рухалась… А пам'ятаєте, братці, як наш командир відділення стовпа розстріляв? Був він тоді ще рядовим, якраз другий рік розміняв. І поставили його біля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв він, стояв та й незчувся, як задрімав. Літо, ніч темна, ще й хмари по небу. Подрімав, подрімав, а тоді — блим: диверсант підкрадається! А місяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно і здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний… Він не гукав, а схопив зопалу гвинтівку та всі п'ять куль у стовпа і всадив. Що стрельне, а диверсант не падає… Таку стрілянину зчинив — весь полк на ноги підняв!

Ми дружно регочемо. Сміється і наш командир відділення. А оповідач, повівши лукавим оком на нього, закінчує:

— І що б ви думали: темінь — не темінь, а коли порахували вранці — всі п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так і сказав: «За те, що задрімав на посту та стрілянину зчинив, під трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!»

— Так і сказав? — захоплено вигукуємо ми.

— Так і сказав… От спробуйте серед ночі поцілити в стовп, та ще й зі сну, отоді й питайте! Стовп же не стояв під носом, а кроків за п'ятдесят…

Скільки в тих історіях було правди, а скільки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено їх слухали, і нам кортіло самим стати героями отаких подій…

І ось я на посту.

Напружено вдивляюсь у темряву, оберігаючи стодолу з соломою. Я так і знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбільшої спокуси, і мстиво думаю: «Гаразд же, полізеш ти по затвор — я тобі покажу, де раки зимують!» Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.

Крижаний вітрюган продимає до кісток. Хукаю на задубілі пальці, перекладаю гвинтівку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана доріжка веде попід стодолою, я бігаю по ній все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бік, чую, риплять кроки Баташвілі — мого напарника. Мені холодно, а як йому, біднязі?

Раптом:

— Стій, хто йдьот? — вигукує Баташвілі.

Аж присідаю од несподіванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, і вже мені мариться, що все поле ворушиться од диверсантів: повзуть і повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, і мені вже не холодно — і жарко.

А по той бік стодоли:

— Стій, стрелат буду!

І вже відчайдушно:

— Лажіс!

В мене аж мурашки сипонули по спині: таки диверсант!

Що ж його робити? Побігти до Баташвілі на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його і на хвилину.

— Баташвілі! — гукаю. — Що там таке, Баташвілі?!

Баташвілі чи то не чує, чи не хоче відповідати. Сердито на когось кричить: