Розділ десятий СЛАВКО ОЛЕФІРЕНКО

— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!

— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!

— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?

— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.

— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?

— І мої,— стояв на своєму Славко.

— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!

Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:

— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.

— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.

— А хіба ж він не власть, не представник закону?

— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?

— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!

Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:

— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?

Батько кинув злий погляд на сина.

— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..

Славко недовірливо посміхається:

— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?

— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.