Розділ «Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ»

Калюжний замовк, помітивши перехожих,

— Загинув Кость… загинув… загинув!.. — глухо шепотів Чорноп'ятов. Він дивився прямо перед собою, і предмети двоїлись в очах.

— Про все повідомив Сеня Кольцов, уночі він чув вибух, — продовжував Калюжний. — Він розшукав Костьову матір у сусідському сарайчику. Вона йому розповіла. Вранці ні живий ні мертвий Сеня прибіг до мене, хоча йому й заборонялось це робити. Костьова мати дуже слаба. Видно, уже їй не жити на цьому світі… Радіограму Кость, мабуть, не встиг передати… Увечері трохи пізніше зайду до тебе… Все. Я йду.

Він тут же підвівся, згорнув газету, засунув її до кишені й упевнено попрямував бульваром.

Чорноп'ятов сидів не рухаючись і дивився порожніми очима в землю. Так, це був, мабуть, найвлучніший і найбільш зрадницький удар, завданий підпіллю. Загинув не тільки радист, який умів зберігати всі таємниці й зі смертю якого обірвався зв'язок з Великою землею; загинув не тільки Кость Голованов, вихрястий, кирпатий, пожадливий до діла і невгамовний вісімнадцятирічний хлопчина, якому б тільки жити й жити; загинув не тільки активний підпільник-патріот, який над усе ставив священну боротьбу з ворогами; загинула ще й людина, яка врятувала від смерті Чорноп'ятова, рискуючи при цьому своїм власним життям.

Скільки зусиль і клопоту, синівської любові й ласки виявив він, доглядаючи хворого і безпорадного Чорноп'ятова! Скільки разів годував його Кость із своїх рук! Скільки годин провів коло нього, нерухомого, охлялого, читаючи вголос оповідання Джека Лондона з пошарпаної, заяложеної книжки!

Вже давно Чорноп'ятов мріяв після того, як закінчиться війна, всиновити Костя, замінити йому померлого батька. І він якось було сказав про це Костеві, а той відповів коротенькою наївною фразою: «Ой! Аж не віриться!»

У своїх мріях Чорноп'ятов заходив далеко. Він бачив перед собою Костя-інженера, Костя-офіцера, Костя-вченого. Він твердо вірив, що це буде, що інакше й бути не може. В нього не було сумніву в тому, що його дружина, вже дорослі син та дочка візьмуть найпалкішу участь у долі юнака.

І все пішло шкереберть. Костя нема і вже ніколи не буде. Можливо, зустрінеться на життєвому шляху Чорноп'ятова ще багато чудових і розумних хлопців, таких же чуйних і людяних, але це вже будуть інші, а не Кость…

Чорноп'ятов насилу підвівся. Горе придавило його. Різка зморшка лягла між бровами, очі згасли. Дорога з бульвару до лазні здалася йому найдовшою за все його сорокап'ятилітнє життя.

Відчинивши двері й спустившись униз, Чорноп'ятов постояв деякий час коло верстака, дивлячись на все порожнім і блукаючим поглядом.

Він закурив, замислився. Та життя нагадувало про себе. Воно не чекало, вимагало боротьби, вимагало його, Чорноп'ятова, сил.

— Прощай, Костю! — вголос промовив Чорноп'ятов. — Ми не забудемо тебе!..

Вернувшись від командуючого армією, полковник Бакланов вийшов з машини біля околиці свого сільця й попростував до буднику.

У палісадниках перед хатами відцвітав бузок, і його пряний аромат висів над вулицею. Цього року він цвів особливо буйно, дружно й довго, наче йому кортіло дочекатися повернення тих, хто його саджав, вирощував і пестив.

Зруйноване сільце з де-не-де уцілілими хатинками, все простріляне й обгоріле, різко контрастувало із святковим цвітінням бузку й навівало смуток.

Бакланов обійшов колодязний зруб, біля якого хазяйнували солдати, оголені до пояса. Залишаючи село, гітлерівці пристрелили двох псів і вкинули їх у колодязь. Солдати вичистили його і тепер вичерпували звідти воду.

Біля входу до хати стояв вартовий, а на східцях гапку сидів капітан Дмитрієвський. Побачивши Бакланова, він кинув недокурену цигарку, встав і спустився з гайку, даючи дорогу полковникові.

Бакланов мовчки пройшов до хати, слідом за ним попрямував Дмитрієвський.

— Снідали, капітане? — спитав Бакланов, скинувши кашкета й повісивши його на цвях.