Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Не пошкодуєш, — аж сяяв Гум-гам, вив’язуючи на голові у Максима бант. — Я ще не бачив жодної дівчинки, яка літає з бантами. Мій винахід… — скромно додав він, приладнавши собі такий самий бант.

— Хіба ми полетимо? — здивовано спитав Максим, обмацуючи свій бант (він ледве тримався на маківці).

— Ще й як! — вигукнув Гум-гам, ведучи його до розчиненої стіни. — Не бійся, не розв’яжеться. Р-раз! — і пірнай.

Гість опирався, не розуміючи, як він може літати з якимось там дурнуватим бантом. І тоді Гум-гам легенько штовхнув його у спину.

Максим ойкнув, зірвавшись з карниза, прошепотів, задихаючись: “Р-раз!” — і повис у повітрі. Він відчув дивовижну легкість, немов опинився у річці, й радісно замахав руками, задриґав ногами. А поряд ширяв Гум-гам і кликав: “Гей, за мною!”, і над його головою, над волоссям, що стало дибом, сам по собі крутився крихітний білий пропелер.

Тепер Максим побачив місто, в якому жив його друг. Ліворуч і праворуч, угорі й унизу висіли величезні барвисті будинки-кулі. А втім, де було “ліворуч”, а де “верх”, Максим не міг упевнено сказати, перекидаючись у блакитних хвилях. Ясно було одне: у повітряному місті немає ніяких вулиць. Назустріч нашому літунові котилося щось барвисте, вертливе, і він ледве встиг пірнути вбік, а озирнувшись, догадався, що то клумба квітів.

— Так і дивись, ґулю собі наб’єш, — пробурчав Максим, помітивши літаюче дерево з міцним гіллям.

— Обережніше! — крикнув Гум-гам, підлітаючи.

— Я бачу. — Максим, витягнувшись рибкою, прослизнув між зеленим гіллям і зітхнув: — Небезпечно для життя… І як тільки тут пішоходи ходять? — спитав він, забувши, що сам дриґає в повітрі ногами.

— Усі сидять дома, — відповів Гум-гам.

— У вас ніхто не гуляє? — здивувався Максим.

— У нас не люблять гуляти, — сумно промовив Гум-гам.

— А свята? Адже в свята завжди гуляють на вулиці. Ну хоч у гості хто-небудь ходить?! — обурився Максим. — Хіба не цікаво прилетіти до кого-небудь на день народження?

— Звичайно, цікаво, — погодився Гум-гам. — Ти не думай, — додав він, — що тут самі тільки нудні люди. Я й мої друзі гуляємо, коли хочемо: це ми вигадали камінь подорожувань.

Вони пролітали попід аркою райдуги, яка, здавалося, міцно стояла в цьому повітряному місті, що пливло разом з вітром.

— Хочеш скотитися з райдуги? — запропонував другові Гум-гам. — Тобі сподобається…

Максим у відповідь підбив повітря руками, злетів ка лискучу дугу і, перекинувшись на спину, вирішив: “Поїду по червоній стежці”. В ту саму мить він полинув униз значно швидше і плавніше, аніж з крижаної гори, й у вічі йому вдарив сніп вогненних іскор, так що аж сльози бризнули із зажмурених очей. Гоп! — і він уже гойдається на блакитних хвилях і, щасливо всміхаючись, думає: “Коли я скажу мамі, що катався з райдуги, вона вигукне: “А-а, я знаю, як це було: ліг на спину і з’їхав униз…” Ні, зовсім не так! Коли відчуваєш, як ти швидко летиш, коли бачиш, як виблискують дахи будинків і вся райдуга променем прожектора б’є у вічі, а потім, намагаючись передихнути, хапаєш ротом прохолодне блакитне повітря, — це зовсім не “з’їхав униз”, це катання із справжнісінької райдуги…”

Максим розплющив очі. Гум-гам ширяв неподалік з нудьгуючим виглядом.

— А ти чого не катаєшся? — спитав Максим. Гум-гам, нічого не відповівши, махнув рукою.

— Може, ти скучив за своїми машинами? — хитро примружився Максим.