Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Не хочу!

— Давай кататися з гори!

— Ану вас!..

— Чому?

— Анічому! — зовсім як Гум-гам, коли він бував сердитий, відповідає Максим друзям.

“А що означає “анічому”? Сонце світить, тому що це — зірка. Корява тополя розпустила клейке листячко, тому що весна. І Ніна з жовтим бантом, боягузка Ніна, яка боялася метеликів, за одну секунду виростила з крихітного соняшника величезну, завбільшки з колесо, шапку чорних зерняток, тому що відкусила місяциту й наказала соняшникові: рости! Бач, лускає насіння, мов білочка, та ще й позирає, чи багато ще лишилося…

Усе має своє “чому”. Лише одна в світі таємнича й незрозуміла КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ…”

Так розмірковував Максим і не міг додуматися, що це за така таємнича КРАЇНА БЕЗ звичайного ЧОМУ.

Максим раз у раз діставав синій камінь, що виблискував незліченними гранями, жмурячись, поглядав на нього і, зітхаючи, ховав до кишені. Усе-таки страшно ступити зі знайомого двору прямо в космос, провалитися в чорний колодязь із зірками… Ось він, Максим, летить, розкинувши руки, у темряві, кличе: “Гум-га-аме! Гум-га-аме!..” Крику його не чути. Ніхто не відповідає…

Максим озирнувся: як добре, що він у дворі. Ганяють довкола діти, жують місяцит і, наслідуючи Гум-гама, хвацько вигукують: “Р-раз!”

“А місяцит же зроблено в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ”, — подумав Максим.

І він уявив паруючий чан, а довкола нього блакитнолицих кухарів. Кухарі сиплють із мішків місячний порошок… кидають лопатами порожнечу… ллють з глечиків рідке зоряне світло… домішують метеорний пил… Варять кухарі своє вариво, підморгують один одному, бурмочуть: “Місяцит анічому, місяцит нівідтого, місяцит нічерезте…”

— Чого боятися! — голосно промовив Максим, сміючись із своєї вигадки. — Я не боягуз!

Аж тут він згадав, який сумний був учора Гум-гам, коли вимовив загадкове ім’я “Автук”. А що, коли Гум-гам випадково виказав таємницю? Що, коли суворий Автук покарав його? Ні, він не дасть скривдити друга!

Максим більше не вагався, вихопив камінь подорожувань, підкинув його вгору.

Він навіть не збагнув, що сталося з ним наступної миті. Якась сила перекинула його в повітрі, він побачив яскраві зірки, почув приємний дзвін. Максимову сорочку немов надули ізсередини повітрям.

“І я подорожую в скафандрі?” — тільки й устиг подумати хлопчик.

Він стояв посеред просторої кімнати й жмурився від незвично яскравого світла. Придивившись, Догадався, що стіни прозорі й проміння блакитного сонця виповнює всю кімнату: здавалося, відштовхнись легенько від підлоги — і повиснеш, полетиш У блакитній невагомості… Потім він побачив, що скрізь на підлозі порозкидано коробки, ящики, чемодани.

Максим невпевнено рушив уперед, але хтось ухопив його за сорочку. Озирнувшись, хлопчик здригнувся.

Дивна істота, схожа на обшарпану залізну мітлу, обмацувала його своїм гнучким пруттям, а чорне вічко пильно втупилося йому в обличчя. “Все, — вирішив Максим, — ось зараз це страховисько загорлає: “Анічому!” — та й потягне мене до темного підвалу”.