Розділ без назви (1)

 — Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!

 — Не кидай!

 — Кидай!

 — Не кидай! Уб'єшся! — гукнув Орлюк і побіг навздогін за хлоп'ям.

 — Переймайте його!

 — Ах, сучий сині Уб'єшся к чортам! Антоніно! Тікай, не підходь до нього! — гукали сіячі, поспішаючи навперейми й навздогін бомбометателю.

 Василик перелякався.

 Така сила грізних вигуків остаточно збила його з пантелику. Він біг щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, він подався полем до «тигрів», де грали діти.

 — Стійі Не пускайте його до дітей!

 Уляна не зразу зрозуміла, що трапилось з хлопцем. Потім вона помітила в його руці гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.

 — Іване, Іване, вернись! Не підходь!.. Іване!

 Василик біг якраз навстріч Орлюкові. Але, почувши крик учительки, він крутнув назад і потрапив у полон до бабусі.

 Антоніна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула, звеселивши все поле, Антоніна почала старано вибивати дурощі з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.

 Плакала й Уляна. Їй хотілось припасти до Іванових грудей, але вона соромилась, бо ж кругом були люди.

 — Улю, що з тобою? — здивувався Орлюк. — Ти ж у бої ходила!

 — Іваночку, то зовсім інше, — посміхнулась Уляна крізь сльози. — То війна, а це життя.

 Незабаром Орлюк попрощався з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всі битви, на які будь-коли спроможна була людина. І людина перемогла.

 Він стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини.

 1944-1945 рр.

--- КІНЕЦЬ ---