Розділ без назви (1)

 — Дядько Роман танки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп'яків і бігом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.

 — Послухайте! — жахнувся Грибовський, але ніхто вже його не слухав.

 — Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! — 3 цими словами пішли з залу суду останні свідки Сильвестр Волощук і Платон Злотаренко.

 — Народ не цікавлять ваші зізнання. Народ зайнятий, — сказав підсудному голова суду.

 Тим часом босоногі гінці прибігли з листівками додому. Старий Семен Клунний порався в садку.

 — Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.

 — «Шановний Семене Власовичу!..»

 — Пішли геть, нечистий вас носить! Не дражніться! — розсердився дід.

 — Діду, таж справді! «Радісну вістку подаємо вам! Син ваш Роман Семенович удостоєний найвищої... Героя Радянського Союзу! — читали хлопчаки привітання Військової ради. — Ви з повним правом можете пишатись...»

 В цей час з хати вийшла мати.

 — Мамо! — кинулись діти до матері. — Мамо, наш

 тато Герой!

 З цієї причини не довелось виступити з обвинувальною промовою прокуророві Орлюку.

 Більше того — коли через півгодини Грибовського й Курбацького повели за село в провалля, ніхто в їх бік навіть не глянув. Народ купчився вже біля Романової хати.

 Перед Семеном Клунним зібралося півсела.

 Старий коваль не був письменним, тож листівку про сина йому читав уголос немолодий уже колгоспний рахівник Макар Падалка.

 — «Шість ворожих танків знищив ваш син у нерівному бою на кордоні...»

 — Шість танків!

 — Тихо!

 — «Тільки кращі сини нашого народу, для яких нема в світі нічого вище за захист Вітчизни, тільки такі люди здатні творити чудеса доблесті...» Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають...