Розділ без назви (1)

 — І Лобода, і Бухало, і Гаркавенки, батько й сини, — доповідав Роман.

 — А мого Опанаса не бачив?—спитала одна мати.

 — Опанаса вашого, вибачайте, тітонько, нема вже, — тихо сказав Роман і зняв пілотку. — Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.

 — Ну, а чи правда, що ти там побив щось, — обережно запитав Семен, коли Опанасова й Левкова матері побігли голосити на самоті.

 — Шість танків! — підтвердили Романові товариші, що сиділи в вілісі.

 — Чим?

 — Пляшками, — сказав Роман. — Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки. Кинув — горить!

 — Що?

 — Танк. Прорвались же до окопів. Так я тоді другу! Горить! Я бігцем до окопу, біжу, біжу, — третій вже через окіп. Я — рраз! Горить, аж гуде! То я тоді бігом до товаришів, а вони — ну мене цілувати. Стійте, кажу, дурні, не цілуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його бери!

 — Не брешеш?

 — Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!

 — А може, вам там з переляку засліпило трохи?

 — Пожди. Не перебивай! Ну?

 — Так от. Гульк! — а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне. Ой! Повірите, аж наче жаром сипонуло по спині. Нахиляюсь — пройшов! Дак я тоді розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тоді п'ятому! Шостому!.. От пляшки!..

 — Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять?

 — Невже?

 — А ти думав!

 — Ну, а як же ти їх там кидав?

 — Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.

 — Слабенький зад, чи що?