Розділ без назви (1)

 — Гей, заберіть сестру!

 Хірургові лікареві Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий фартух на ньому був у крові, халат у крові. Змарніле від утоми немолоде лице пітке, очі запалені. Руки в гумових рукавицях підняті вгору.

 — Вина!

 В хірурга вливали вино.

 Велика бомба розірвалась неподалік. Посипалося скло від дужого вибуху, штукатурка, щебінь. Все затріпотіло й зрушило з своїх місць. Повітряна хвиля вдарила хірурга об стіну, жбурнула додолу.

 — Уляно, Уляно! — кричав сержант Орлюк, лежачи на операційному столі. Вже непритомний, догравав він свою страшну гру, жестикулюючи й здригаючись.

 — Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я «Ластівка»! Фашисти рядом! «Ластівка»!.. На мене!.. Я «Ластівка»!.. Уляно!.. «Ластівка»!..

 Госпіталь двигтів і тріщав від могутнього реву війни.

 Саме в той час далеко за Дніпром у рідному Івановому селі зловісний рев війни вдирався в школу.

 — Уляно, спокійно. Йдуть... Найголовніше — це спокій... Прошу тебе...

 — Ахтунг!

 — Встати! Встати!

 В супроводі перекладача й двох озброєних автоматами солдатів гітлерівський комісар Курт Шредер швидко пройшов по всіх класах Старо-Павлівської десятирічки. Учні й учителі підводились у гробовій мовчанці. Біля виходів із школи та в передній стояли поліцаї.

 Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Він дуже боявся, що хтось з учнів не встане або ж нешанобливо відповість на яке-небудь ко-місарове запитання. Він знав, як ненавидять його вихованці фашистів, як ненавидять їх учителі. Йому відомо було, що комсомольська група вчителів і учнів збиралася вже формувати підпільну бойову дружину, щоб при першій нагоді організовано піти в партизани. Він співчував їм всім серцем і сам радо пішов би в дружину, коли б не його немолоді вже літа. Він не був простим вчителем. Освічення народу було спадковою діяльністю його роду. Вчителями були його батько, й дід, і діти його теж були вчителями — два сини, що пішли в Червону Армію, й дочка Уляна, яка тільки-но закінчила педагогічний інститут у Ніжині. Портрети Чернишевського, Писарєва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому виховувались цілі покоління народного вчительства, шанували в його родині, як і портрет Леніна. Василя Маркевича поважала вся округа, і зараз, коли представники влади й партійний актив вирушили на схід, залишивши в підпіллі окремі лише групи

 організаторів опору, він тим часом залишився майже єдиним авторитетом на селі. Він знав це, і його це лякало.

 Передчуття грози гнітило його. Важкі хмари облягали небо, й не було майже просвітку.

 Комісар зупинився в сьомому класі. Запанувала зловісна тиша. Перед комісаром, за кафедрою стояла директорова дочка — молода вчителька історії Уляна Василівна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич відчув, що зараз станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна ні відвернути, ні виправити. Те, що заховане було в нього в серці, він побачив на обличчі доньки. Горда молодість не могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася на комісара Шредера з неприхованим презирством.

 — Це моя дочка. Прошу вас далі, до іншого класу, — сказав Василь Маркевич.

 — Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він до Уляни й, не діждавшись відповіді, сів, поклавши на кафедру стек і кашкета.

 — Продовжуйте. Скажіть їй, хай продовжує.