Розділ без назви (1)

 Уляна. Не буду.

 Орлюк. Будеш.

 Уляна. Я розтерзаю їх!

 Орлюк. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не підеш

 туди.

 Уляна. Прошу тебе, Іване! Я потерпіла людина.

 Я маю право!

 Орлюк. Я так само потерпілий. Але я повинен мислити й діяти залежно від сили речей. Коли я відступав до Волги, я ненавидів увесь світ і себе. Коли мене ранили, я навалювався на тебе всією вагою, і ти тягла мене з поля бою, брудна, замазана моєю кров'ю. Чи сказав я тобі хоч раз — не надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятували державу.

 Уляна. А зараз годі?

 Орлюк. Я не сказав — годі взагалі. Але там, де вже можна, — годі. Ти призвичаїлась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобі хочеться самій особисто нищити людську мерзоту, а вона не гідна твого погляду. Нащо тобі це? Я вб'ю їх і без тебе.

 Уляна. Ти гадаєш замкнути мене в клітці?

 Орлюк. Так. Я хотів би замкнути тебе в золоту клітку, щоб ніяке зло не сягало тебе.

 Уляна. Як тобі не соромно? Що таке ти кажеш?

 Орлюк. Тобі не подобається? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК партії.

 Уляна. І поскаржусь. Який егоїст.

 Орлюк. Будь ласка. Я скажу відверто, що без тебе нема ні щастя мені, ні радості ані в чому в світі. Нема життя без тебе.

 Уляна. Ну й виженуть з партії.

 Орлюк. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобі своїми словами.

 Зал був переповнений. Відчинили вікна й усі дворі, щоб чути було всім, навіть тим, що стояли на площі перед школою, що говоритиметься на суді. Багато поприходило з сусідніх сіл, чимало було й різних городян, що позалишали далекі свої міста, аби лишень врятувати життя.

 Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманні були властивості не отрути, а столітніх благородних вин, що звеселяють людині душу, коли б розмах смертей, руїни, фашистських провокацій, грабіжництва й обману яснів на людських обличчях сяйвом усмішки, не було б у цілому світі народу осяйнішого за той, що посходився на цей суд.