Розділ без назви (1)

 Ганна. Бився довго.

 Марія. Ким був?

 Ганна. Капітаном.

 Марія. Капітаном? Що ти, мамо?

 Ганна. Чи героєм, — вже не пригадаю. Казали щось.

 Марія. Побіжу!

 Ганна. Тихо йди.

 Марія. Не лякайтеся! Мамо?!

 Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.

 Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!

 Не чуючи землі під собою, нічого не помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла на сільський майдан, спотикаючись і тяжко й тривожно зітхаючи вночі :

 — Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, та чи не зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, не так... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, не берегом-лугом... Ні... Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні в одній пісні нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому я не бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі свій сором і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого мені так темно? Що це мені? Де я? Павле!!!

 Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже не їй, а цілому світу.

 Вона поклала біля його підніжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.

 — Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене... Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..

 — Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче по мені материна старість.

 — В чому мій закон, чим утішусь?

 — Працею, любов'ю, дітьми.

 — Де я найду?

 — В добрій течії добрих часів.