Розділ без назви (1)

 — Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.

 — І мені так.

 — Мені так сумно.

 — І мені.

 — Правда?

 — Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.

 — І я.

 — Правда?

 — Ну, де там не забути...

 Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум'яних літ.

 Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.

 — Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.

 — Свої.

 — Тут зайнято.

 Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.

 Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

 — Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.

 — Ні. О ні!

 — Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

 — Ага.