Розділ без назви (1)

 Батько. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?

 Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!

 Мати. Ой горенько!

 Батько. Не плач, наплачешся.

 Мати. Камінь!

 Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і все на світі. Одні від геройства, інші по случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.

 Син. Не зліть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозуміли?

 Батько. Тепер однаково, — в атаку, не в атаку. Війна кінчається.

 Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав по тлилиці).

 Батько. Хай буде дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись.

 Син. Тобто як це так?

 Батько. А так, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги важко, синку.

 Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!

 Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, не пияч, не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення до брехні — раз плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів через десять, як воно вже там було не було. І буде тобі й шана, й повага... А певно, горе, що тут казати.

 Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!

 Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна мало не загибла, — треба ж кров проливати!

 До малої підсліпуватої хатини край села під'їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,

 Дід. Це ти, Опанасе?

 Генерал. Я, діду.

 Дід. А це?