Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Виробничий процес у друкарні новопризначеного директора не цікавив взагалі, ще менше обходило його життя коломийців. Ні одного, ні другого нацист не знав та й не намагався осягти. Друкарнею одноосібно керував повітовий організаційний референт Ґонта. Це було надзвичайно вигідно Організації, тож підпільники прикривали Ґонту від ґестапівського ока, як могли. Друкарня, змінивши статус і керівника, й надалі залишалася поліграфічною базою і місцем центрального зв’язку для місцевої ОУН. У тутешній бухгалтерії побували Іван Климпуш, брат коменданта Закарпатської січі Дмитра Климпуша, невисокий з ясними очима та білявим обличчям Василь Бандера, багато інших провідників.

Та все ж Провід доручив провідникові Коршівського району Тятиві організувати власну обласну друкарню. Друкарську машину, новеньку «американку» з барабаном, що обертається, роздобув у Яблунові Ґонта, скориставшись своєю посадою бухгалтера. Разом із Круком привезли її возом на терени району. Сестра Тятиви мала якраз зводити нову хату. Підпільники викопали під майбутньою будівлею глибоку й простору пивницю, опустили туди друкарську машину, спорудили надійне перекриття. Згори поставили на кам’яний фундамент дерев’яну хату. Заходилося до друкарні з печі. Вхід вів праворуч, а відтак різко повертав ліворуч. Так що нагору звуки з підземелля не долинали, а ще зиґзаґи мали вберігати підпільників від ворожих куль згори. Запасний вихід із бункера виходив далеко поза хатою.

Найдужче опікувався підпільною друкарнею Тятива. Начитаний, із тихою плавною мовою районний провідник по-господарськи давав лад підземній поліграфії. Папір за організаційні гроші Ґонта купував у фірмі «Арнольд Отто Майєр». Документи на нього виробляли в німецькій друкарні. Грошима забезпечував підпілля Пан – Микола Пустовар із Корнича, окружний господарчий провідник. Проте організаційних коштів катастрофічно не вистачало, тому Василь Федюк нерідко пускав на придбання паперу всю свою зарплатню, а сам перебивався на картоплі й кулеші. Друкували підпільники в підземній друкарні почергово. Часто за друкарську машину ставали Ґонта, Крапка… Видрукувані летючки, брошури «Ідея і чин» вивозили возами в різні керунки області. Запальне друковане слово підіймало українську людність на дусі, закликало до спротиву завойовникам. Ґестапівці з ніг збилися в пошуках підпільної друкарні, а вона пропрацювала всю німецьку окупацію. І лише енкаведисти винюхали бункер і зруйнували його зв’язками ґранат.

Упорядкований 1941 року збірник «Ідея і чин» являв собою низку ідеологічних статей. Їхній автор – Дмитро Мирон – у підпіллі відомий був під псевдами Орлик, Андрій, Піп, Роберт. Син муляра, народився 5 листопада 1911 року в селі Раю поблизу Бережан Тернопільської області. Проте життя хлопчини склалося аж ніяк не райське. П’ятирічним залишився без матері. Розпочате в Бережанській ґімназії, з якої його вигнали за належність до ОУН, навчання закінчував у Львові. Там же став студентом права в університеті. Правничі студії поєднував з підпільною діяльністю. 1932 року Дмитро став референтом Юнацтва крайової екзекутиви на західноукраїнських землях. Через два роки польська влада запроторила молодого борця на сім років за в’язничні ґрати. В тридцять восьмому, внаслідок амністії, вийшов на волю, щоби продовжити боротьбу проти польського гніту. Як політично-ідеологічний референт крайової екзекутиви був учасником Другого Великого збору ОУН у Римі в серпні 1939-го. Брав діяльну участь у підготовці Другого Надзвичайного великого збору Організації в Кракові. З вибухом німецько-радянської війни очолив Північну похідну групу ОУН.

Ґестапо влаштувало на визначного українського діяча широкомасштабні лови, задіявши власну й енкаведистську аґентуру. У вересні 1941-го провідник Орлик потрапив до коричневої сіті, але дивом вирвався, коли його транспортували до німецької в’язниці. Та ґестапівські ловчі все частіше й частіше беруть слід. Підпільник постійно відчуває їхнє смертельне дихання в спину. Задушливого дня 25 липня 1942 року змокрілі від спеки винюхувачі озвірілою зграєю накинулися посеред Києва на розшукуваного й переслідуваного провідника. На перетині вулиць Театральної й Фундуклеївської лови для кількох ґестапівських мисливців стали останніми. Бездиханними лантухами осіли вони на твердий київський брук, ловлячи розпашілими тілами Орликові кулі. Та сили нерівні: гітлерівці сповзаються з усіх боків. Кінчаються набої в Дмитровім пістолеті. Вірний присязі, безстрашний патріот кинувся назустріч смерті. Дві тупо-байдужі фашистські кулі обпеклись об полумінь його великого серця.

Тридцятиоднорічному Тятиві провід 1943 року дав ще одне важливе доручення: створити теренову боївку. До цієї боївки, яку сам провідник і очолив, увійшли вишколені й загартовані хлопці з довколишніх сіл: Лісної Слобідки, Черемхова, Казанова… Головні функції в згуртованому й мобільному підвідділі поклав на Крука (Василя Данищука), Чорнявого (Омеляна Ямбора), Сяна (Михайла Гретчука), Руслана (Михайла Вітенка), Козака (Григорія Семчука).

Народився Тятива (Дмитро Юркевич) у Лісному Хлібичині. Набув слави вправного мебляра й мав чимало знайомих із ближніх і дальших сіл, що й використовував, коли підбирав людей для підпільної праці. Підрайонними провідниками призначив Білого (Дмитра Венгринюка), Хмару (Дмитра Гуцуляка), Дуная (Василя Яцинишина), Хмурого (Олександра Бабійчука) – відданих справі, надійних хлопців. І в жодному не помилився. Не зганьбили ні провідника, ні організації й дівчата-кур’єри Квітка (Юстина Семчук) і Люся (Ганна Досин).

Ні рідного села, ні роду вкраїнського не поганьбив односелець Тятиви Василь Дутчак – Чорний. Двадцятишестирічного провідника ОУН Коршівського району зграєю скажених собак обскочили спраглі чужої крові емгебисти. В багатогодинному бою з повстанцем 14 лютого 1950 року немало пролили вони і власної. Довго не наважувалися підійти навіть до вже мертвого Василя. А оговтавшись, люто протикали бездиханне юнакове тіло багнетами. У звітах вищому начальству, щоби оправдати великі власні втрати, число «бандитів» збільшать до двох десятків. Не дуже й злукавили червонопогонні командири. Бо ще з часів козаччини один український лицар, який змагав за свою Вітчизну, вартував багатьох найманих вояків.

А сповна відданий ідеї української незалежності славний провідник ОУН Коршівського району Дмитро Юркевич на псевдо Тятива загинув холодної січневої днини сорок шостого року. Дружину й доньок героя комуністи вивезли на Сибір.

У квітні сорок другого окружний провід скерував Рибака (Романа Качорівського) з Городенки повітовим провідником до Косова. Та в Рожневі його перехопила й заарештувала українська поліція. В друкарню до бухгалтерії завітав розлючений Різьбяр. Громометний провідник грізно вимахував довгими руками, аж іскри кресав зі стелі.

– Ти собі уявляєш?! Ні, ти собі уявляєш, курва ляґа, що виробляють!? Муситься покарати тих поліціянтів!..

Велить Ґонті негайно їхати визволяти затриманого Рибака, доки не запізно.

З великим шматурякою підгаєцького масла Ґонта поспішив до заступника начальника поліції в Коломиї. Алярмова депеша несе до Рожнева суворий наказ: «Звільнити!».

Дев’ятнадцятирічний Роман Качорівський, хоча мав два роки підпільного стажу й освіту відповідну, та на відповідальний пост повітового провідника специфічного гірського реґіону ще не годився. Тому провід ОУН лише з йому відомих причин скерував до Косова Ґонту, який надзвичайно ефективно й плідно працював у коломийській друкарні, володів німецькою й польською мовами і мав навики професійного підпільника-розвідника. А причини були серйозні: на Косівських теренах, у карпатських лісах, починали гуртуватись основні повстанські сили.

На грані

Вересневого дня 1942 року до друкарні прийшов усюдисущий Різьбяр і повів Ґонті про його призначення провідником ОУН Косівського повіту. Цілий вечір мізкували друзі, як вибратися Федюкові з Коломиї, щоби не накликати німецької кари на родину в селі. Поступово визрів дотепний і надивовижу простий план. Бухгалтер просить у гера оберлейтенанта дозволу провідати у Львові пораненого на Східному фронті приятеля.

Есесівець Віллі Зетцер повірив і відразу ж дав відпустку на кілька днів, ще й дозвіл оформив.

Проте минають дні, тижні, а бухгалтер до праці не повертається. Занепокоєний директор викликав із Кийданча старого Юрія Федюка.

– Де син? – Той не знає, лише здивовано знизує плечима.

В охопленій панікою друкарні зріє скандал. Безслідно пропав працівник, який єдиний знав весь виробничий процес і міг ним керувати, до того ж ще й німецьку знав… Саботаж?!