Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Наступного дня до Княждвора прибули повітовий провідник Рибак і районний – Лев. Вислухавши потерпілого, веліли місцевим підпільникам шукати наган без одного набою. Зброю того ж таки дня знайшли в шевця й кушніра, що виявився ґестапівським аґентом. До помочі собі взяв двох дезертирів із куреня Липея, які теж готували торби на легкий німецький хліб. Грабіжників забрали з села й більше їх ніхто не бачив.

Усі доручення на лінії зв’язку кур’єри виконували без зброї. Щоправда, в окремих випадках були вийнятки з цього правила. Одного дня Дуб вручив Голубові пістолет і важкенький засурґучований пакет, двадцять кілограмів банкнот. Гроші по зв’язках переправляли в обласний провід.

Цього разу кур’єрові Голубові випало супроводити чолов’ягу, якого привів станичний Рунґурів. Чимось той викликав у провідників підозру, тож кур’єрові звеліли стріляти, якщо незнайомець надумає втікати. Голуб зірко пильнував за ним аж до Шепарівців.

Якось на лінії зв’язку з’явилися два пани в модних краватках й елеґантних костюмах, які, проте, не приховували могутніх м’язів. Обидва йшли віддалеки за кур’єром із байдужим виразом на худорлявих обличчях, та поза увагою їхніх чіпких поглядів не зосталася навіть найменша комашина. Голуб подумки назвав обох дужаків сонячними, бо при сході сонця привів їх до моста через Пістиньку побіля Іспаса, а при заході звідти ж переводив безлюдними стежками назад. Про місію сонячних здогадалися наступного дня, коли ґестапівці скаженими собаками гасали, шукаючи вбивць своїх кращих аґентів.

Усі три окупаційні режими – польський, німецький і московський – переслідували селянина-просвітянина з приколомийських Шепарівців Михайла Григорчука, єдиною провиною якого була його любов до України. Комендант боївки Служби безпеки Мирон, він же районний провідник ОУН Коршівського району Шрам, немало нагнав ляку на коричневих і червоних окупантів. Загинув мужній п’ятдесятичотирирічний провідник 8 грудня 1948 року на Коломийщині, не побажавши одягати на шию червоного ярма. Боягузливі московські зайди, неспроможні впоратися з озброєним батьком, жорстоко помстилися на його дітях. Двадцять п’ять років холодної каторги дістала від радянської влади вісімнадцятирічна Мирослава. У неповних вісімнадцять задротували на десять літ Мирона Григорчука. Їхня наймолодша сестра Зиновія потрапила на обгороджений колючими дротами шмат вічної мерзлоти, коли їй було шістнадцять. Воювати чекістам із беззбройними дітьми вбитого батька було значно безпечніше, ніж наражатися в лісі на повстанські кулі.

Не одну сотню кілометрів гірських доріг намотав на колеса свого безвідмовного велосипеда Василь Федюк, їздячи за дорученням проводу до Смодного, що на Косівщині. У цьому гірському селі мав парафію отець Омелян Гнатківський. До його доньки Дарії і возив штафети провідник Ґонта. Інколи листи від зятя Миколи Лебедя вручав дружині священика Олександрі Гнатківській, яка передавала їх згодом доньці. Якось Дарія вручила другові Ґонті важкенький пакет, акуратно заклеєний і обв’язаний шпагатом. У Коломиї Федюк зняв пакунок із баґажника велосипеда й передав провідникові Різьбяреві у своєму кабінеті. Той негайно розпакував передачу. Від побаченого в Ґонти мимоволі аж очі розбіглися: шість чорних пістолетів виблискували на столі в оточенні багатьох набоїв. Підпільник спокійно подолав десятки кілометрів повз німецькі патрулі, не підозрюючи, що везе на велосипедному багажнику власну смерть. Бо чинний був наказ Гітлера, що користуватися вогнепальною зброєю мали право лише німці.

Після одного з найгучніших політичних судилищ над українцями під час польської окупації, «Варшавського процесу» 1935 – 1936 років, Дарія Гнатківська стала живою леґендою. Вся західноукраїнська молодь прагнула бути схожою на мужню дівчину, якій польський суд відміряв п’ятнадцять років в’язниці.

Степана Бандеру, Миколу Лебедя, Ярослава Карпинця засудили до смертної кари, проте присуд через амністію замінили на довічне ув’язнення. На пожиттєве перебування за ґратами були роковані Микола Климишин і Богдан Підгайний (Григорій Мацейко). Чималі тюремні терміни дістали Роман Мигаль, Іван Малюца, Катерина Зарицька, Ярослав Рак… Друзів звинуватили в приналежності до ОУН, підготовці та виконанні атентату на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Захищали підсудних українські правники Володимир Горбовий, Лев Ганкевич й інші відомі адвокати. Подиву гідна мужня поведінка молодих націоналістів, які відмовилися розмовляти на суді польською мовою, зчинила справжню бурю в польському суспільстві, спонукалала багатьох поляків цілком іншими очима глянути на боротьбу Організації Українських Націоналістів проти поневолювачів. День оголошення вироку, 13 січня 1936 року, в Західній Україні проголосили днем національної скорботи, вивісили жалобні фани, відмінили всі Новорічні забави.

Народилася Дарія 22 жовтня 1912 року в Смодному неподалік від Косова. Змалку всотала в себе дух непокори гнобителям, який споконвіку витав у Карпатських горах. Вроду, розум і любов до України дали їй батьки – Олександра й Омелян Гнатківські. Цілком закономірно, що блискуча студентка Львівської консерваторії, не вагаючись, стала на тернистий шлях боротьби проти поневолювачів, вступивши до Української Військової Організації, а згодом із вірними подругами Катрусею Зарицькою, Галею Недзвєцькою, Марійкою Кос, Вірою Свєнціцькою творили бойовий розвідувальний відділ ОУН.

Плісняві стіни польської в’язниці не могли притлумити вогню кохання між Дарією й Миколою Лебедем, якого підступно заарештували й передали польській владі Гіммлерові служаки. У неволі закохані повінчалися. Відчуття рідної душі, хай і за тюремною стіною, додавало снаги для боротьби. Розвал Польщі дав Дарії Гнатківській-Лебедь довгождану волю і поєднав із чоловіком, який зумів утекти з тюрми трохи раніше. Прихід коричневих окупантів на західноукраїнські землі знову поставив подружжя на грань, що тонко відділяла життя від смерті. За Миколою, який ніколи не сходив із гострого леза бритви, невсипно полювали ґестапівські гончаки. Ледь не гори й доли обіцяли німці за голову борця. Побувала в ґестапівських підземеллях і Дарія. Після короткого ковтка свободи опинилася з донечкою у величезному німецькому концтаборі Равенсбрюк.

У світ, де немає переслідувань і страшних концентраційних таборів, Дарія Гнатківська-Лебедь перебралася 24 лютого 1989 року. Небесна когорта українських героїв прийняла до своїх лав ще одну світлу душу.

Організаційні справи часто приводили Ґонту до Іспаса. Там, у дотепно замаскованому великому схроні на сільській околиці підпільний майстер Сухий лагодив зброю для майбутніх відділів Української Повстанської Армії. Славні села Іспас-Долішній та Іспас-Горішній офірували визвольній боротьбі понад сто двадцять своїх найкращих синів і доньок. Поміж них чимало командирів УПА різних ранґів і провідників ОУН. Безсмертною славою вкрили себе Ярема (Іван Бежук), Шабля (Микола Савчук), Іскра (Іван Симотюк), Явір (Василь Мотрич), Богун (Василь Кашевко), Лис (Іван Бойко), Тихий (Михайло Іванюк), Шпак (Онуфрій Іванюк), Явір (Василь Бойко), Петро Гаврилюк, Євшан (Микола Іванюк), Залізняк (Михайло Ґоянюк), Василь Ґоянюк, Кубанець (Дмитро Гаврилюк), Соня (Катерина Ґоянюк), Вихор (Дмитро Головатий), Лисок (Іван Гаврилюк)… Вічна їм слава!

Аж у далекій Франції ґестапівські людолови сорок третього року схопили Олександра Бойківа, народженого 1896-го в Іспасі. У ранзі хорунжого Українських Січових Стрільців потрапив він до Чехо-Словаччини. Вчився в університеті. Від 1928 року керував осередком УВО в Празі. На початку 1930-х працював секретарем Євгена Коновальця в Женеві. Згодом переїхав до Парижа, де організував тижневик «Українське слово». За любов до України карався в концтаборі Заксенгаузен. Далеко від рідних гір, за якими тужив невимовно, не маючи змоги бодай раз провідати Україну, якій посвятив життя, Олександр Бойків робив усе, щоби прискорити відродження Української держави.

У Нижньому Вербіжі велику підпільну роботу виконувала Вуйна – Юстина Олексюк. Вони з чоловіком організували в своєму господарстві перевалочну базу округи й давали всьому лад.

Клопотів організаційному провідникові Ґонті додав хтось із «доброзичливих» односельців, шепнувши німцям, що в господі Федюків зберігається зброя. Швидкі на розправу ґестапівці негайно заарештували Василя і його старшого брата Степана, який виконував у станиці функції військовика. Багато зброї переправлено через його руки у ліс до повстанців, дуже багато. Окупанти ретельно обшукали кожен закуток на обійсті Федюків і знайшли під дерев’яним ковбаном старий іржавий пістолет із єдиним набоєм, який намертво приріс до з’їдженого корозією ствола. «Зброя» розсипалася в одягнених у шкіряні рукавиці дужих руках німецького офіцера, видобувши на його щільно стулених устах подобу посмішки. Братів звільнили.

Степана Федюка влітку сорок четвертого мобілізували до Червоної армії, де якийсь негідник-стукач доповів смершівцям про його несхвальні висловлювання про більшовицькі колгоспи. Необачні слова коштували Степанові десять років у таборах Амурлаґу. Стільки ж часу каралася в караґандинських концтаборах Василева молодша сестра Меланія-Марія Федюк.

У жовтні сорок третього Коломия й довколишні села здригнулися від нечуваного звірства німецьких окупантів. За вигаданий або ж влаштований їхніми провокаторами підступний саботаж – кинутий до каменедробарки шматок заліза – ґестапівські кати привселюдно розстріляли в Коломиї на вулиці Тарнавського, біля приміщення польського «Сокола», шістнадцять українських юнаків із Воскресінців, Вербіжа, Ключева…

Із Княждвора коричневі наїзники знищили Юрія Слободяна, Василя Березовського, Дмитра Потятинника, Марію Потятинник. За приналежність до ОУН сина Василя ґестапівці замордували всю родину Івана Мельничука з Перерова.

Смертоносна гітлерівська коса криваво жнивувала в Україні й поза нею, стинаючи цвіт української нації. На смертельний ґестапівський покіс лягли правник Володимир Баранецький у Миколаєві, городенківець Володимир Вережак – у Кременчузі, провідники Іван Равлик і Ярослав Хомів-Лімницький із покутської Городенки, у Бабиному Яру в Києві – Петро Олійник, секретар Авґустина Волошина Іван Рогач із сестрою Анною, їхній краянин-закарпатець Іван Кузьмик, видатний діяч ОУН Орест Чемеринський із дружиною Одаркою Чемеринською-Гузар, талановита поетеса Олена Теліга… У листопаді сорок третього ґестапівські кати відібрали життя в надвірнянців Осипа Кравчука й Володимира Міжака, братів Івана й Василя Бугерів із Ляхівців Богородчанського району. Того ж року жорстоко замордували на Волині доньку Полтавщини Харитю Кононенко. Івана Клима з Долинського району публічно розстріляли на ринку в Дрогобичі.

Десятого жовтня 1943-го окупаційна влада проголосила в Галичині надзвичайний стан, що означало введення в окупованому краї наглих судів поліції безпеки. Ґестапівці мали право розстрілювати українців за найменшу провину. Прилюдні розстріли тривали до кінця німецької займанщини.