Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Крук тим часом легконогим гірським оленем мчав до Яворова, де в Левовій хаті квартирувала боївка Грома. Часу було критично мало. Захопленого провідника гітлерівці можуть не повезти до Коломиї, а розстріляти на місці.

Не навчені поліційних методів прикордонники в Криворівні не так допитували Куряву, як били. Знайдені у впійманого документи свідчили, що він поляк-залізничник. Удає, що не знає німецької. Потратили якийсь час на пошуки перекладача. Між собою офіцери міркували вголос, що впіймали польського бойовика. Їх багато тоді прямувало з Єгипту на окуповані рідні терени, щоби влитися до лав Армії Крайової. Не вибивши з упертого бранця жодних зізнань, прикордонники вирішили передати його ґестапівським майстрам своєї справи в Коломиї. Куряву знову тісно змотузували і кинули до кузова вже знайомої вантажівки. Там солдат для перестрахування надійно прив’язав спутані провідникові ноги до великого ґумового ската. Машина повільно погуркотіла вділ. Охоронці мерзлякувато кутаються в кожухи, брезентовий тент від стужі не захищає.

Курява був упевнений, що проворний Крук устиг попередити підпільників, і ті неодмінно нападуть на німецьке авто. Прорахував навіть, де його краще відбити. Тому до пострілів, які розкраяли морозяну тишу перед Яворовом, був готовий. Машина різко скрутила ліворуч і вткнулася капотом у прямовисну скелю. Голосно, велетенськими гусаками, зашипіли прострелені шини. Прошиті влучною кулеметною чергою охоронці бездиханно валялися в кузові. За кермом вантажівки поблискував білими зубами з-під чорних вусів меткий Крук. Усі бійці, що так швидко і вправно організували засідку, у білих маскувальних халатах і з автоматами. Провідник упізнав буковинця Грома, Гая (Антона Урбановича), Хмеля (Василя Романчича). З місця короткого бою бредуть, обвішавшись трофейною зброєю, глибокими снігами на Соколівку. Розгарячілі коротким боєм, але зовнішньо спокійні, хлопці допомагають іти покаліченому повітовому провідникові, а той ще й кепкує над собою.

Хата Івана Шведюка в Соколівці прийняла Куряву, як завжди, гостинно. Кількох днів вистачило, щоби погоїти рани, підлікувати скалічені ноги. Німці й не здогадувались, яка важлива птаха випурхнула з їхнього сільця. Ні ґестапо, ні НКВД не мали фотографії досвідченого конспіратора Куряви.

Свого часу велику групу підпільників, які рятувалися від переслідувань жорстокої румунської сиґуранци, привів із Буковини на галицький бік молодий і рішучий Грім. Був то інтеліґентний і кмітливий підпільник. Його хлопці хоч і вбрані в цивільний одяг, зате зброю мали найновішу. І придбали її явно не на ринку, так що бойового досвіду їм не позичати. І провідник, і Володимир та Роман Ковалі відразу припали до вподоби бувалим у бувальцях Куряві й Крукові.

Проте й найдобірніше зерно не завжди без кукілю. До порядних хлопців якимось чином прибився такий собі Глібка, який подався на ґестапівські хліби до Коломиї. Дозволу крайового проводу ОУН на ліквідацію німецьких вислужників Глібки й Рибчина чекали довго. Всю інформацію ретельно перевіряли, скрупульозно аналізували й лише тоді приймали рішення, бо йшлося, хай і про підлих, а таки людей. Нарешті на запроданців прийшов присуд. Служба безпеки доволі швидко вислідила Глібку. Та напрочуд хитрому й надзвичайно обережному енкаведистсько-ґестапівському аґентові таки вдалося втекти за кордон, і навіть ще встигнути розстріляти в потилицю Петра Павличка зі Стопчатова, брата відомого нині поета Дмитра Павличка. Рибчина холоднокровний Крук застрелив у Коломиї, коли той їхав фіакром додому, намацуючи в кишені німецькі марки за продані ґестапівцям українські душі.

Видресируваного подвійного аґента, рафінованого провокатора й цинічного вбивцю Глібку коломийські підпільники запопали в Західній Німеччині вже по війні. Кривавих справ майстер порпався в гною в господарстві німецького бауера під Мюнхеном. При з’яві своїх недавніх жертв запроданець занімів, наче надмогильний камінь. Учорашні підпільники прийшли з наміром закопати нелюда в німецькій землі, та обмежилися кількома добрячими тумаками, не побажавши обривати його мерзенного скніння на цьому світі. До самих воріт через просторе подвір’я побитим миршавим псом плазував бездушний винюхувач за благородними патріотами, вискиглюючи собі нікчемне животіння.

П’ятдесятирічного директора шпиталю в Коломиї Станіслава Каліневича, який свого часу працював у польському концтаборі для українських січових стрільців, вишукано знущався над невільниками, особисто вводив смертельні ін’єкції, суд ОУН засудив до кари смерті. Спольщений вірменин Каліневич закінчив медичний факультет університету імені Яна Казимира у Львові, служив під час Першої світової в австрійському, відтак польському військах. Пост директора лікарні в Коломиї зайняв 1930 року. В липні сорок третього Крук розшукав жорстокого вбивцю-капітана в Шешорах, де той відпочивав на власній віллі. Нагадав деякі мерзенні випадки з його життя: як той заставляв хворих і поранених українців сідати на кутик табуретки та єхидно промовляв: «Ось твоя незалежна Україна, під дупою!». Зате під загрозою смерті лікар-садист поводився ганебніше від базарної перекупки, пропонував есбістові гроші, золото… А вистачило україножерові однієї кулі з Крукового пістолета.

Cтаніслав Каліневич був надто вагомою постаттю в польському антиукраїнському середовищі, аби смерть його пройшла безслідно. Погрози польських підпільників стали діставати українці, що посідали в Коломиї якісь пости. Найбільше листів з обіцянками кривавої відплати за смерть ката пошта приносила отцеві Русину – парохові Коломиї. Пояснювалося це, либонь, тим, що отець прелат був безкомпромісний в українських справах до німецької влади. Якийсь час головував в Українському окружному комітеті в Коломиї, добре знав німецьку. На цій посаді священика змінив маґістр Теофіл Руденський. Господарським референтом Українського окружного комітету в місті Українська хліборобська палата призначила Юрія Артюшенка. Директором Окружного товариства «Сільський господар» працював Володимир Кобринський. Усім їм добряче діставалось як від німецьких можновладців, так і від польських шовіністів. Проте прийшлі сорок четвертого московські комуністи перевершили в своєму україножерстві тих і тих.

Із долів дійшла вістка про рейд Різьбяра на Городенку. Окружний провідник згуртував відчайдухів і пройшов із ними польовими теренами Снятинщини й Городенківщини. У Городенці розбили німецьку залогу, захопили цукровий завод. Здобутий вагон приготовленого для вивезення до Німеччини цукру розподілили по теренових організаціях і потрохи перевозили в гори. Замаґазинований у Карпатах цукор піде на потреби майбутньої УПА. На зворотній дорозі біля Гвіздця Різьбярів загін зустрів німецького солдата на велосипеді з величезною вівчаркою на повідку. Забрали і німця, і собаку. Частину захопленого цукру завезли на склади в Заболотові й невеликими партіями теж перевезли в недалекі гори.

Швидко розбудовувалися підпільні організації. В Коломиї юнацьку сітку ОУН організував і очолив Сокіл – Василь Савчак із пристаніславської Ямниці. У рідному Снятині Різьбяр довірив цю відповідальну ділянку підпільної діяльності своєму вихованцеві Степовому – Василеві Чепизі.

У липні 1943 року провід ОУН доручив Різьбяреві створити в Чорному лісі відділ особливого призначення Української Народної Самооборони. А вже на початку серпня відділ Різуна (Василя Андрусяка), підсилений боївкою СБ Чорноти, зухвало знищив німецькі склади пального й мастила в Тисмениці під самим обласним центром Станіславом, добряче пошарпав гітлерівців у чотиригодинному бою. Наступного дня Різунові вояки «розпустили» німецький колгосп ліґеншафт у Марківці. У лісах поблизу Станіслава гуртувалася серйозна мілітарна сила, здатна протидіяти окупаційній владі. Кістяк відділу становили повстанці Сірко, Яструб, Бескид, Дуб, Граб, Бульба, Сокіл, Влодко, Бровко, Ґеник, Кривоніс, Чайківський, Рись, Миш, Глинка, Скиба, Кіт, Богун, Воробець, Залізний, Чумак, Липкевич, Дубний, Чалий, Кравченко, Ворона, Юрченко, Оріх, Соловій, Орел, Крук, Вихор, Хмель, Наливайко, Морозенко, Козак, Сич. Бойового гарту хлопці набували в безперервних сутичках із німцями, мадярами, московськими партизанами. Біля села Посіча сформувалася сотня УПА «Змії», стрільці якої невдовзі стали командирами підвідділів у свіжих сотнях. Хорунжий Різун командував щойно створеним куренем.

Розпочинаються великі бої з німецькими карателями. З кожним боєм Різун набуває все більшого досвіду ведення партизанської війни. А відваги, завзяття, мужності, сили духу синові надпрутянського Снятина не позичати. Здатність повстанського командира неодинарно мислити, блискавично приймати дотепні рішення, грамотно вести воєнні дії відчув на собі не один гітлерівський офіцер. Курінь Різуна «Скажені» здобував перемогу за перемогою. Понад двадцять сотень до зубів озброєних німецьких і мадярських солдатів знешкодили різунівці в липні сорок четвертого в Долинському районі на горі Лопаті. Відважними й зрілими командирами показали себе в тому бою сотенні Черник (Михайло Марущак) і Благий (Олесь Хіменець). Обидва геройськи загинули в боях із гітлерівцями.

Німецькі офіцери, зі своїми авіацією, артилерією, вишколеними й обстріляними на фронті вояками, були безсилі проти військового ґенія Різуна й запалених ним на велику справедливу боротьбу повстанців. Проти них ополчилися не тільки німецькі й мадярські завойовники, але й загони московських партизан, польські боївки. Тільки люди з чистою совістю і святою вірою в свою правоту могли довго й ефективно протидіяти масованому загарбницькому нашестю. Ні ворожа потужна сила, ні щосекундна ймовірність загинути не лякали українських повстанців. Усі підступи до Чорного лісу, де діяли українські вояки, німці обставили знаками тривоги. «Achtung! UPA-Gebiet!» – «Увага! Терен УПА!».

У серпні 1944 року курінь Різуна здійснив поміж німецькі ґарнізони блискавичний рейд на Бойківщину. У Турківському районі, між селами Радич і Зубриця, повстанці роззброїли двісті двадцять мадярських вояків.

Те, що виявилося не до снаги німцям із мадярами, – розбити Різунові повстанські відділи в Чорному лісі – за будь-яку ціну намагалися зробити московські комуністи. На самого командира на кожному кроці чигала смертельна небезпека. Енкаведисти діяли звичним підлим підступом, засилали аґентів-убивць. Чотири срібні зірки за поранення одержав від проводу курінний. На Різдво сорок п’ятого розгорнувся запеклий бій у селі Рибному. Андрусяк, як завжди, був у найприкрішому місці, підбадьоруючи стрільців своїм звичним: «Не чую войни!» Вісім ворожих куль продірявили його кожух, дві влучили в руки. Праву розтрощило розривною кулею. Кровотечу спинила медсестра Богдана. Під обстрілом почистив рану й наклав шину привезений зі Станіслава хірург Володимир Манюх, а сам Різун продовжував керувати боєм, лежачи на санях.

Володимир Манюх народився 9 червня 1921 року в Яблунові Галицького району. Закінчивши Станіславську ґімназію і природничий ліцей, вступив 1940 року до Львівського медінституту. Працьовитому, здібному студентові за німецької окупації довірили очолити інститутську «Медичну громаду». Молодий націоналіст проводив у ній велику громадсько-виховну роботу зі студентами.

Навесні 1944-го навчання довелося перервати. Повстанське військо гостро потребувало лікарської опіки. Володимир Манюх виїхав до Нових Стрілиськ, що неподалік від Львова. Леґально працював у лікарні, нелеґально оперував поранених вояків УПА, організовував шпиталики. У лісі молодого лікаря знали на псевдо Борис.

Від грудня сорок четвертого він рятував життя пораненим повстанцям у Чорному лісі, куди реґулярно навідувався зі Станіслава. Недовго попрацювавши в обласній лікарні, влаштувався в новостворений Станіславський медінститут. У 1945 році одружився з Оксаною Припхан. Через рік вступив на п’ятий курс і з відзнакою закінчив навчальний заклад. Залишився працювати на кафедрі хірургії. Цілком віддав себе улюбленій праці. Проте арешт у жовтні 1948 року поламав усі плани талановитого хірурга. Московські завойовники масово нищили українську інтеліґенцію. Лікар, який врятував життя не одному повстанцеві, не міг не потрапити в поле зору чекістів. У заарештованих Володимира й Оксани Манюхів залишився десятимісячний син Юрчик. Хлопчика виховувала до восьмирічного віку Володимирова сестра Ольга в рідному Яблунові. У сорок дев’ятому окупанти запроторили до Хабаровського краю Володимирових батьків. Через рік тато помер на чужині. Мати повернулася по десятьох роках тяжкої неволі й померла в рідному краї 1963-го.

За колючими дротами тайшетських спецтаборів в Іркутській області Володимир Манюх продовжував благородну справу свого життя – рятував людей від смерті. Сотні невільників завдячують життям золотим рукам і доброму серцю хірурга-невільника. На операції, які він проробляв у примітивних умовах табірних санчастин, відважився б не кожен хірург навіть у клініці.