Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Якось до Осипа Кічака забіг його одинадцятирічний синок Ігор і попросив грошей, щоб придбати в книгарні «Історію України». Присутній при розмові батька з сином Василь Федюк подарував допитливому й розумному хлопчині повість Юри Шкрумеляка «Чета крилатих». Прочитавши одним духом захопливу книжку про безстрашного хорунжого Василя Крука і його відважну чету, школяр невдовзі прийшов подякувати бухгалтерові за гарний подарунок. Із легкої руки провідника Василя Федюка юний Ігор Кічак згодом прилучився до українського підпілля. Прочитав упродовж німецької окупації чимало нелеґальної літератури – часописи «Ідея і чин», «Бюлетень», брошуру «Вказівки для тих, що попадуть у ґестапо»…

Новорічного вечора до гостинної хати Кічаків на околиці Коломиї несподівано завітали окружний провідник ОУН Моряк (Григорій Гончар) і повітовий організаційний провідник Ґонта (Василь Федюк). Пробилися крізь високі снігові замети аж із Воскресінців, аби бодай якусь мить потішитися родинним затишком і погомоніти про підпільні справи з досвідченим і розважливим Осипом Кічаком. Насмішив і порадував гостей тринадцятирічний Ігор, який з дерев’яним крісом на плечі простояв весь вечір у сінях на стійці, охороняючи провідників від німців.

Ризикуючи потрапити в немилість до німецької влади, Василь Федюк прийняв на роботу в друкарню Мозеса Оренштайна, рідний брат котрого Яків заснував у Коломиї 1903 року видавництво «Українська Накладня». У 1919-му Яків Оренштайн перебрався з видавництвом до Берліна, де видав понад двісті книг із серії «Загальна Бібліотека». В доробку видавництва були твори українських і зарубіжних письменників, шкільні підручники, географічні карти й атласи, музичні твори, книжечки для дітей, суспільно-політична література. Із зародженням у Німеччині фашизму Яків переїхав до сусідньої Польщі й 1933 року заснував у Варшаві книгарню. В 1939 році слід видавця-просвітителя загубився… Фашисти розстріляли в Шепарівському лісі Мозеса й Мінцю Оренштайнів. Посеред вулиці застрелили їхнього сина. Доньку Цилю Василь Федюк заховав у підвалі друкарні. Згодом єврейську дівчинку прийняли до себе Осип і Анна Кічаки. Втікачці допомагав їхній син Ігор, який невдовзі став підпільником Соколом. У хлібосольній хаті Кічаків Циля зійшлася з розвідницею Крапкою. Турбота добрих людей допомогла дівчині пережити німецьку окупацію.

Не плачем, а мечем

Контора друкарні містилася в двох кімнатах. В одній був кабінет директора, другу займала бухгалтерія. Тут відбувалася нарада відновленого після ґестапівських планомірних погромів окружного проводу ОУН Коломийщини. За столом і просто в кріслах сидять Митар, Роберт, Різьбяр, Ґонта, ще кілька членів проводу. Точиться жвава дискусія. Раптом завважили, що невеликим подвір’ям до друкарні простують три ґестапівські офіцери у високих кашкетах. Готові до різних несподіванок, підпільники блискавично вихопили приховані під одежею пістолети. Спокійно зайняли вигідні позиції біля вікон і дверей. Та Федюк мовчки подав рукою знак зберігати спокій. Неквапно зайшов до директорського кабінету й щільно причинив за собою двері бухгалтерії. Нерви розвідника напружені, та він уміло вдає ділову заклопотаність. Нарешті «помічає» панів офіцерів і чемно вітається. Ґестапівці принесли термінове замовлення: виготовити дві тисячі бланків посвідчень. Бухгалтер просить старшого підписати заяву й цікавиться, куди прислати готову продукцію. Той чеканить, наче цвяхи в смерекову дошку забиває, що завтра о десятій ранку бланки мусять бути в комендатурі. Бездоганна німецька вимова, акуратно вичищений і напрасований одяг та зовнішній спокій бухгалтера заспокійливо діють на самовпевнено бундючних німецьких офіцерів. Внутрішнього ж вогню в душі молодого підпільника ґестапівці не зауважили. Як і не відчули націлених у їхні замундировані груди револьверних стволів.

Над приміщенням друкарні, на другому поверсі, жив із родиною професор Дмитро Николишин – письменник, перекладач, видавець «Загальної книгозбірні» в Коломиї, який очолював також видавництво «Воля Покуття». У тридцятих роках викладав історію й географію на сільськогосподарському вишколі дівчат у Коршеві. І видавництво, і друкарня, і редакція газети «Воля Покуття» сусідили на вулиці Гетьмана Мазепи. Відповідальним редактором газети працював Христич, сумлінний і порядний чоловік. У січні 1943 року редакція «Волі Покуття» перебралася до Львова, де її очолив Осип Боднарович. Першопочатково газета задумувалась як орган ОУН і навіть надрукувала на своїх шпальтах Акт проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Проте за кілька місяців німці прибрали часопис до своїх рук. До «Волі Покуття» в Коломиї часто дописували Роман Рубінґер, Юліан Тарнович, Іван Герасимович, син Кирила Трильовського Петро, Іван Михалевський…

Друкарня числилася за видавництвом «Воля Покуття» і мала статус державної. Німецька влада підпорядкувала її згодом «Поліграфтресту». Чимало часописів надходило до Коломиї з Німеччини. Поміж них «Das Reich», «Volkerischer Beobachter», «Adler», «Vorwarts»…

Друкарня була надійним прикриттям для повітового організаційного референта Коломийщини Ґонти. Це невеличке поліграфічне підприємство стало не тільки постійним місцем зустрічей українських націоналістів, тут виготовляли багато потрібних для Організації документів. Ґонта часто бував у Гвіздці, Заболотові, Яблунові, Березовах. У друкарні відбувалися реґулярні зустрічі з організаційним окружним провідником Коломийщини Зенком – Іваном Гаврилківим із Лісок. Зв’язок підтримували через районного провідника в Яблунові Лева – Юрія Максим’юка, тридцятирічного селянина з Мишина. Все частіше підпільницькі стежки зводили Ґонту з районним провідником у Гвіздці Марком (Василем Хомою), однооким Кропивою в Снятині, Тятивою в Коршеві…

Коломия в мережі ОУН була поза схемою повіту. Міським юнацтвом Організації орудував Панчак. Його сестра Маруся працювала в друкарні накладницею. Леґально хлопець працював у Коломийському надлісництві. Закохався до нестями в красуню Рузю Рудницьку, мати якої навідріз відмовлялася дати дозвіл на вінчання молодят. Із розпуки гарячий хлопець застрелив кохану й себе.

У вересні 1941 року ґестапо підступно заарештувало в Станіславі ледь не весь обласний провід ОУН. До німецьких таборів запроторили Василя Бандеру, Романа Малащука, Богдана Рибчука, Ярослава Микитюка, Євгена Лозинського, Володимира Дейчаківського та ще чимало визначних членів Організації.

Після станіславських трагічних подій Василеві Федюку неодноразово доводилося втікати від щораз прискіпливіших ґестапівських нишпорок через вікно. Кілька разів бачив ці бухгалтерові «гімнастичні» трюки фольксдойч Шпанєр. Але жодного разу не вказав ґестапівцям на втікача.

Посеред третьої дії оперети Ярослава Барнича «Шаріка» озброєні гітлерівці 14 листопада сорок третього року ввірвалися до театру в Станіславі. З брутальними криками й лайкою накинулися на ошелешених глядачів. Схопили понад сто сорок українців. Заарештованих членів ОУН Дмитра Лепкого, Миколу Гундзяка, Івана Долішнього, Мирослава Штуняка, Олексу Маланюка, Василя Бобрецького, Ярослава Бибика, Михайла Лупипсіва та багатьох інших фашисти через три дні розстріляли. Чимало націоналістів потрапило до фашистських концтаборів. Формальною причиною німецьких звірств послужила зброя, що її підкинули до зали театру ґестапівські аґенти. Дивом вирвався з ворожих кліщів провідник Митар. Добрий спортсмен і відважний боєць, він вистрибнув із другого поверху просто на голову охоронникові, оглушив німця й утік від погоні. Тієї ж ночі, збуджений і втомлений, дістався до Коломиї й розповів друзям-підпільникам про ворожу провокацію і повальні арешти. Свого часу Митар і Роберт закінчили Краківську школу ОУН.

Косим оком дивилися німці на вже згаданого відповідального редактора «Волі Покуття» Христича, який, вирвавшись із московського пекла, проживав із дружиною, донькою і сином у Коломиї. Все місто знало про їхню щиру дружбу з колишнім актором театру Миколи Садовського Олексою Скалозубом, що теж прибув до міста над Прутом із Великої України. Христича, чесного й працьовитого українця, розстріляли згодом другі совіти.

Березневої провесені сорок другого обласний провід ОУН призначив міським провідником Коломиї Журавля. Левова пайка нелегкої й небезпечної підпільної праці лягла на плечі провідників Зенка й Митаря. Останній щойно став обласним референтом СБ Станіславщини. Зрідка навідувався до Коломиї окружний провідник ОУН Роберт (Ярослав Мельник), який невдовзі став обласним провідником. По зв’язку вже надійшла про це звістка, а самого провідника усе не було. Аж якось до Ґонти прибіг молоденький зв’язковий і повідомив, що Журавля вбили, щойно він прибув до міста.

Кілька чільних підпільників зустрілися на явочній квартирі на вулиці Яна Собєського, що неподалік від школи імені Тараса Шевченка. Коротко обговорили план похорону. Новопризначений провідник Коломиї допустився фатальної помилки – не пішов по зв’язках, а дістався до міста перед вечором зі Станіславського напрямку й нарвався посеред вулиці на німецький патруль. Після голосної команди «Стій!» кинувся тікати, і ворожа куля вкоротила йому життя.

Уже смеркалося, як Митар із Ґонтою прийшли на міське кладовище. Поодинці посходилися Рибак (Роман Качорівський), Чорний (Осип Перцович), Зенко. В трупарні Митар зняв з убитого черевики, шкарпетки, повиймав із них штафети.

Тіло Журавля поклали на фіру. Колеса з металевим обіддям і підковані кінські копита ретельно обмотали ганчір’ям. Безшумний віз із небіжчиком, уникаючи німецьких нічних патрулів, жалобно рухався берегом за течією Пруту до Воскресінців. На сільському цвинтарі зібрався чималий гурт підпільників. Хлопці й дівчата заспівали «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». Кинули по грудці сирої землі на могилу друга, якого ніхто й не знав. Нічна темрява поглинула поодинокі постаті. Цвинтарна тиша щільно оповила свіжу могилу, на яку ронила холодні сльози поблизька калина.

Тимчасово функції міського провідника провід ОУН поклав на Різьбяра – Василя Андрусяка. А той узяв собі до помочі організаційного повітового провідника Ґонту. Обидва Василі, Андрусяк і Федюк, добре спрацювались і міцно подружили.

У приколомийському селі Воскресінцях чітко відлагодили центральний зв’язок у хаті сільського солтиса Михайла Гуцуляка на псевдо Тато. П’ятдесятисемирічний підпільник загине в рідному селі від рук енкаведистів 17 квітня 1945 року.

У запеклому бою з бандою озвірілих емгебистів 16 лютого сорок п’ятого року в Яворові накладе буйною головою його односелець Дмитро Гуцуляк. Двадцятичотирирічний повстанець на псевдо Денис служив політвиховником у курені «Гайдамаки», яким командував партизанський улюбленець і гроза окупантів Скуба. І політвиховник, і командир устигли за свій короткий вік повоювати з усіма загарбниками, що зголоднілою саранчею вкрили українську землю. Обидва були для підлеглих взірцем українського вояка – мужнього, сильного, мудрого. Дмитро народився і виростав у великій і дружній селянській сім’ї. Від батька Михайла, сільського аматора, успадкував акторський дар і гарний голос. Працю на полі поєднував із виступами на сцені читальні «Просвіти», а згодом – і підпільною діяльністю. Запальне, мудро виважене слово й непоказна хоробрість політвиховника піднімали до бою сотні молодих повстанців. Денисові вірили, за ним ішли. Жоден стрілець не розчарувався в своєму командирові.