Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

П’ятдесят дві чисті українські душі 27 листопада 1942 року покинули тіла, прострелені залпами гітлерівських убивць на зицирпляці, де муштрували солдатів. Завдяки пошуково-дослідницькій праці Остапа Мороза, Михайла Томащука, Андрія Базалінського та багатьох-багатьох інших небайдужих людей світ може нині знати імена страчених. Це Степан Тулівський, Богдан Ліцовський, Володимир Меґера, Володимир Сидорук, Микола Сорук, Павло Витвицький, Степан Сатурський, Василь Мельничук, Роман Сельський, Юрій Сливка, Володимир Тихович, Олекса Коссак, Микола Станіславів, Іван Миськів, Петро Кушнірик, Євстахій Закшевський, Василь Юрах, Володимир Левицький, Дмитро Григорович, Михайло Парасюк, Василь Попель, Володимир Мудрий, Гірняк, Михайло Копач, Михайло Ходорівський, Іван Пришлюга, Теодор Білованець, Михайло Печерський, Осип і Микола Ревуцькі, Юрій Панчишин, Степан Немерівський, Степан Борис, Петро Сорока, Михайло Бурко, Ілько Гаргас, Іван Висащак, Іван Борис, Василь Магур, Микола Терлицький, Іван Бабак, Петро Змисловий, Іван Кобелецький, Микола Гамаровський, Михайло Патик, Осип Мельникович, Михайло Мельникович, Михайло Сілецький, Микола Жовнірчук, Осип Чайка, Осип Немерівський. Не всі розстріляні були революціонерами-націоналістами. Проте кожен із них – селянин, священик, учитель, робітник, інженер, службовець, торгівець, правник – щиро й віддано любив Україну, міг принести їй чимало користі. Земляну могилу з високим дерев’яним хрестом, що її насипали місцеві підпільники, коричневі загарбники через п’ять днів зрівняли з землею, а червоні окупанти перегодя розорали устелене кістьми героїв поле, щоби розширити колгоспні лани й назавжди стерти в пам’яті краян навіть згадку про українських борців і мучеників..

Живими вийти з Коломийської тюрми вдалося Марії Вонсуль і Любові Попович (Сухолотюк). Зухвалу втечу з в’язниці влаштували друзі досвідченій підпільниці Орисі – Зеновії Ґоянюк. Через пекло фашистських концтаборів після Чортківської тюрми пройшли коломиянки Лідія Ґоянюк (Біль), Ольга Оробець, Марія Горбачевська, Ірина Яремчук (Стецик), Дарія Харжевська (Фесюк).

Тих, кого не запроторили за колючі дроти й не розстріляли, німецькі наїзники заставляли каторжно працювати на Великий Рейх. Із цією метою створили сорок другого року баудінст – службу праці, куди масово зганяли двадцятирічних юнаків. Очолювали службу німецькі офіцери, а старшинували в ній здебільшого підшиті під німців поляки – фольксдойчі. До моральних збиткувань чужинців додавалися виснажлива праця й погане харчування. За саботаж безжально розстрілювали, як це було в Коломиї, де німецькі солдати під орудою гауптмана Краузе холоднокровно вбили дев’ятьох невинних українських юнаків.

Рано-вранці в жовтні сорок другого року з невеликого покутського села Вербівців виїхав на гостинець добротний віз, запряжений парою вгодованих гнідих. Відпочилі за ніч коні легко тягли завантажену різним харчунком фіру. Внизу лежала добре замаскована зброя. І продукти, й карабіни з набоями призначались українським партизанам, які гуртувалися в Карпатах для боротьби з німецьким окупантом. Цісарська дорога, що провадила з Городенки до Коломиї, кам’яною стрічкою розкраювала чорноземні поля на дві половини – від горизонту до горизонту.

Чумак (Іван Андрусяк) ще раз спробував умовити Юрія Осадчука залишитися в рідному селі. Але той тільки батогом цвьохнув. Не хотів шпаровитий господар передавати плеканих легконогих красенів до чужих рук, хоча двадцятиоднорічного Івана мав за доброго ґазду. Недарма провід ОУН довірив хлопцеві господарку цілого району.

Перед залізничним переїздом у Гвіздці Чумак наметаним оком зауважив за деревами німецьких солдатів. Засідка! Мовчки спонукав штурханом Осадчука до втечі, але затятий селянин обіруч міцно вхопився за ремінні віжки. Коні нашорошили чутливі вуха, вловивши розпашілими ніздрями чужий запах. Від раптової автоматної черги перший спіткнувся на передні ноги борозний, підручний заіржав тривожно, схарапуджений пострілами й кров’ю. Іван миттю вхопив автомат і скотився за насип. Осадчук, замість того, щоби рятуватися втечею, кинувся до Орлика, що ніяк не міг випростати прострелених ніг.

Десять кілометрів до рідного села Чумак подолав на одному диханні, щоби попередити своїх про можливу німецьку навалу. Однак статечний господар Юрій Осадчук не сказав гітлерівцям жодного слова. Немолодий підпільник прийняв смерть від німецької кулі в Шепарівському лісі, не зганьбивши себе легкодухістю.

Того ж року Вербівці прощалися зі ще одним своїм односельцем. Не стало довголітнього чільного члена ОУН Михайла Голинського. Звільнившись із польської Берези-Картузької, Михайло дивом уник енкаведистських тортур. Із вогню та в полум’я потрапив працівник львівського часопису «Комар», коли прийшли німці, які організували на нього з друзями справжнє полювання. З підірваним здоров’ям Михайло Голинський дістався до рідних Вербівців, щоби померти в батьківській хаті. На могилі його пломеніє червона калина.

Із вибухом німецько-московської війни Василь Федюк відкрито з’явився в рідному Кийданчі. Мама, яка не бачила сина кілька років, вдивлялася в рідне змужніле обличчя й плакала з радощів, витираючи краєчком фартуха рясні сльози.

Наступного дня, вперше за довгі роки підпілля добре виспавшись у батьківській хаті й досхочу наївшись маминого смачного борщу, Василь подався до Коломиї. Народний дім на вулиці Театральній обсіла молодь, мов бджоли вулик гожої днини. Всім розпоряджався підприємливий Лис – Михайло Оленюк. Тут Федюк несподівано зустрівся з Олексою Рибчиним. Недавні ґімназисти радісно привіталися. Ніщо не підказувало тоді Ґонті, що син ключівського священика і його ґімназійний товариш незабаром запродасться ґестапівцям і вірно служитиме їм разом із кількома іншими песиголовцями.

У Народному домі застав Дарку Харжевську, Олю Оробець, Зеновію Ґоянюк, які збуджено щось обговорювали. В кутку за великим столом із різьбленими ніжками зосереджено рахувала гроші Ліда Ґоянюк, розкладаючи на окремі купки польські злоті, румунські леї, мадярські пенґе, московські рублі, німецькі марки… Паперові банкноти дбайливо пакувала в білий папір, а її ніжна дівоча рука акуратним почерком виводила суми. У невеликих пакунках посортовані купюри поїдуть до Станіслава, де потраплять до каси ОУН. Чужоземні грошові знаки служитимуть українській справі…

Провідник Лис, який добре знав і шанував Василя Федюка, доручив підпільникові створити в Коломиї молодіжну організацію «Січ». Та ґестапо вже розпочало повальні арешти членів ОУН. Готовий перелік українських патріотів Гіммлеровим підручним подали лакузи Глібка, Павловський, Рибчин. Останнього за наказом проводу ліквідував улітку сорок другого року Крук – Кость Ґеник. Увесь підпільний окружний провід ОУН потрапив до ґестапівських кігтів у Коломиї.

Світова історія не зафіксувала першого зрадника. Либонь, він приблукав на світ Божий водночас із народженням першого героя – як антипод. А може, його породив перший загарбник?

Едвард Бенеш, президент Чехо-Словачини, країни з високорозвиненою промисловістю, маючи в розпорядженні двадцять сім добре озброєних і вишколених мобільних дивізій, капітулював перед фельдбелем Адольфом Шікльґрубером. Чи не прислужилися до того свої, домашні, ґенлейнівці і ґвардія Глінки. Кожна європейська держава, яку захопив Гітлер, мала своїх закулісно-підкилимових, із-зарогових «героїв». У Франції окупантам допомогли когуляри й «вогненні хрести». В Англії з демократичного яйця вилупився «Союз фашистів». Зайняти Бельґію допомогли німцям домашні рексисти. У Польщі свої чорні діяння звершила ПОВ, у Норвеґії – квіслінґівці, в Румунії – «Залізна ґарда» Ґорія Сіми. Добряче прислужилася німецькому фашизмові й болгарська ІМРО. У Литві спорудив собі лігвище «Залізний вовк». Латвію обпалювало полум’я «Вогненного хреста». Сусідня з ними Фінляндія мала своїх лапуасців. У Коломиї були глібки, рибчини, павловські…

На чорній совісті запроданців кров розстріляних у місті над Прутом і Старій Яґольниці під Чортковом Михайла Оленюка, Левка Паливоди, Максима й Петра Микитюків, Василя Мельничука, Романа Сельського, Олекси Коссака, Степана Сатурського, Михайла Парасюка, Степана Тулівського, Володимира Меґери, Богдана Ліцовського, Павла Витвицького, Юрія Сливки, Дмитра Григоровича, Миколи Сорука, Володимира Сидорука… У німецьких концтаборах стратили здоров’я і молодість українські націоналістки Лідія Ґоянюк, Марія Горбачевська, Ольга Оробець, Марія Іванків, Дарія Харжевська…

Щоб не наражати юнь на небезпеку, провідники вирішили якийсь час перечекати зі створенням молодіжної ОУН.

Боротьба українських патріотів із коричневим наїзником загострилася. Треба було вести роз’яснювальну роботу серед населення, більша частина якого першопочатково сприймала німців як визволителів від московського ярма. Лис доручив тямущому Василеві Федюкові влаштуватися бухгалтером у друкарню видавництва «Воля Покуття», директором якої був щирий українець Осип Кічак, а його дружина Анна походила зі знаної в Коломиї родини Голубів. Її сестра Маруся під псевдо Крапка була в націоналістичному підпіллі розвідницею та зв’язковою. В лютому сорок другого ґестапівці, до рук яких потрапив список коломийських націоналістів, заарештували серед інших і Марію, дружину Миколи Голуба, яка, на своє лихо, мала однакові з Крапкою ім’я та прізвище. На допитах у підземеллях ґестапо з’ясувалося, що заарештована не має жодного відношення до українського підпілля. Перелякану жінку німці через два тижні відпустили. Для підпільниці Крапки арешт братової став серйозним попередженням, і вона надалі дуже пильно ховалася від ґестапівських шпигів.

Працювали в друкарні здебільшого поляки. Своїм виглядом і поведінкою виділявся старший складач Лучецький. Високий, із чітким проділом посеред зачесаного на боки волосся чоловік поводився гідно. Знав французьку й німецьку мови, спілкувався польською й українською. Був великим патріотом своєї ойчизни, але не конфідентом. Якось довірливо шепнув молодому бухгалтерові:

– Василю, будь обережніший. Дуже багато молодих людей до тебе приходить. А серед наших працівників – не всі порядні. Донесуть у ґестапо…

Працював у друкарні й фольксдойч Людвіґ Шпанєр. На відміну від німців, яких не дуже цікавило, що робиться на підприємстві, він бачив набагато більше й розумів, либонь, теж чимало. Проте до ґестапо з доносами не поспішав.