Розділ «УОСОБЛЕННЯ УКРАЇНИ»

— Ні, Шевченко чисто земний, плоть од плоті свого народу, хоча справжній батько його був аристократом дуже високого рангу і людина високого духу. Мати — проста кріпачка.

— Хто ж він?

— Таємниця, — засміявся Гуру, — а щодо подвійного народження, то відомі поки два таких українці: М. Гоголь і князь Д. Довгорукий — нащадок давнього славетного роду. Жив на початку XVIII століття. В юності, будучи досить багатим, відомим, зрікся цього грішного світу, став ченцем. Але не встиг себе проявити — помер дуже молодим, років тридцяти. Цікаво, що менталітет М. Гоголя, який жив в Україні мало і писав російською мовою, чисто український на відміну, скажімо, від І. Франка. Ці дві великі фігури ми, звичайно, аналізували в Тибеті ї зіставляли. Так от, за душевною структурою Гоголь — типовий галичанин, а головна його мрія — побувати на своїй «духовній батьківщині» (так він називав Галілею і місто Назарет, де народився Христос). Мрію цю він реалізував і згодом помер. А Франко — швидше західний тип душі. Очікується поява в Україні третьої людини подвійного народження. Це буде великий син багатостраждальної нації, її месія, вождь. Він уже народився, незабаром дізнаємось… У росіян, до речі, теж дві людини подвійного народження: Лєрмонтов і Достоєвський. І також очікується третій — месіанського масштабу.

— А Пушкін?

— Ні, ця національна святиня росіян чисто земна. Видатні люди не завжди переходять на вищий щабель життя. Пушкін (у попередньому народженні — Моцарт), коли став знаменитим, не витримав «мідних труб», розтринькав енергію тонкого плану, коротше кажучи, потонув у петербурзькій «суєті суєт». Така суб'єктивна карма генія. Зате він стимулював еволюцію багатьох особистостей — і Тараса Шевченка також. Не випадково доля його привела до Брюллова — друга Пушкіна. Якби генії перейнялися ідеєю космічної ієрархії розуму, вони могли б швидко викласти свою суб'єктивну карму, адекватно реагуючи на оточення.

— Не зовсім зрозуміло.

— Це складне питання, яке ми поки що не будемо обговорювати.

— А хто Шевченко у попередньому народженні?

— Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, дуже обдарована і освічена особистість, родом галичанин — пам ятаєте біблійного Тувала? Почав із того, що зруйнував Кафу — мерзотний бусурманський центр работоргівлі в Криму, випустив на волю тисячі невільників. Багато зробив для оновлення української церкви, для зміцнення державності, здобуття незалежності вашим народом. Помер від ран, одержаних у бою,

віддав своє майно українським школам. Це він почав створювати інтелектуальніш і духовний центр України — Києво-Могилянську колегію. Віддав на це багато власних коштів. Похований Сагайдачний у Києві, але його могилу не зберегли. Я знаю, де вона: під стіною Богоявленської церкви. И упевнений — могила ця буде відома кожному освіченому українцеві. От чию душу успадкував великий Тарас Шевченко пізніше, ніж Пушкін, реалізував свою карму. І не лише тому, що прожив на 10 років більше; «батько» помер, по суті, молодим 47-річним чоловіком. Тараса менше торкнулася світська «суєта суєт». На рахунку Пушкіна — 19 дуелей (деякі, щоправда, не відбулися — друзі перешкодили). А чого вартий його власноручний «лесбоський список», у якому налічується 73 особи — його перемоги над жінками. Хіба це не знижувало його духовність? У Тараса теж було щось такого плану — він був неодружений і життєлюб. Але в цілому йому випав на долю стоїчний і страждальницький спосіб життя; його душа немов резонувала з душею своєї багатостраждальної нації.

— Чи був він атеїстом? — запитав я.

— Та ви що!

— Всяке говорять…

— Так говорять верхогляди і вороги України. Але почитайте хоча б його поему «Марія». Чи можна більш зворушливо сказати про Божу Матір, про Бога? Шевченко, повторюю, це народ в мініатюрі. Духовність, віра і всяка відсутність гонору, що доходила до самознищення, — ось риси його душі. Візьміть поему «Гайдамаки». Трагедія знищення ї самознищення нації — ось її суть.

Взагалі ми в Тибеті читали «Кобзар» як підручник з національного питання, точніше, з проблем душі вашої нації.

— І ви знаєте, — продовжував Гуру, — Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як «батько» в національній сипі. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну їх причину: розрізненість, благодушність, індивідуалізм українців.

Обніміться, брати мої, — Молю вас, благаю.

Від прохань «батько» переходить до докорів, сарказму, погроз;

Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде!

Перепало дітям від «батька». Так і треба. Адже наскільки знижується колективний інтелект народу від розрізненості: «Аби мені було добре, а у сусіда хай корова здохне». А зайва повільність, надмірне «мудрування», прагнення когось «обдурити»… І врешті: